Анатолій Стась - Вулиця Червоних Троянд

Після операції Гіпс, Кмитюк і Троцький забігли у Стригани провідати рідних. Домовилися зустрітися через годину біля будинку Сашка Гіпса, щоб разом повертатися в партизанський табір.

Наче передчуваючи небезпеку, Леонід Троцький удома не забарився. Перевзувся, запхнув у кишеню окраєць хліба, попрощався зі своїми і залишив дім. Це й врятувало хлопця. Напевно, поранений німець по телефону викликав жандармів. Вони примчали в село на машині. Поліцаї повели німців од хати до хати — туди, до жили родини підпільників і партизанів.

Вгледівши на вулиці гітлерівців, Леонід кинувся до Сашка Гіпса. Та було вже пізно. На подвір'ї Гіпсів затріщали постріли…

Сашко прийшов додому втомлений, приліг на ліжко і задрімав. Мати тихо вийшла надвір, узяла оберемок соломи, щоб розігріти синові вечерю. На ґанку її перестріли жандарми. «Шуро, тікай!» — встигла крикнути вона.

Прокинувшись од того крику, Сашко схопився і побачив на порозі німця. Смикнув з-під подушки наган. Жандарм поточився з переляку і впав. Та Сашків наган лише сухо клацнув курком: патрон дав осічку. До хати вскочив ще один жандарм, зриваючи з плеча гвинтівку… Торохнули постріли. Куля обпекла Сашкові живіт, друга влучила в голову. Обливаючись кров'ю, втрачаючи сили, хлопець висадив плечем вікно і вискочив на вулицю. Тут його звалили чергою з автомата.

Підбігли німці, перевернули хлопця догори лицем. Він лежав як мертвий, і його залишили під хатою. А Сашко Гіпс був живий. Опритомнівши за чверть години, він поповз, залишаючи на снігу кривавий слід, силкуючись доповзти до подвір'я Віталія Кмитюка, не знаючи, що Віталія тільки-но схопили…

Надвечір наступного дня партизанська розвідниця Нюся (так звали в загоні вчительку Ганну Охман) передала з міста через зв'язкових: заарештованих підпільників Віталія Кмитюка, а також тяжко пораненого Сашка Гіпса відправлено в Славуту. Посіченого кулями Сашка гітлерівці поклали в міську лікарню й наказали медикам зробити все можливе, аби він не помер. Партизан уже переніс кілька складних хірургічних операцій, його тримають в окремій палаті, де весь час чергують поліцаї.

Ледве затяглися на тілі Сашка рани, як почалися допити. Гестапівці заганяли хлопцеві голки під нігті, обіцяли життя й велику винагороду, якщо назове адреси зв'язкових, прізвища підпільників. Сашко втрачав свідомість, йому давали кілька уколів, приводили до тями, і все починалося спочатку…

Михайло Петров з Олексієм Івановим прийшли до командира з'єднання.

— У нас простий план, — сказав Петров. — Вночі ми йдемо до міста й забираємо Сашка Гіпса з лікарні. От і все.

— От і все… — задумливо повторив Одуха. — Складність уся в тому, що я не можу заборонити вам цього. Але прошу врахувати одне: в Славуті, в поліції, є наша людина, їй уже дано завдання влаштуватися на варту в лікарні біля пораненого. Якщо нашому товаришеві це вдасться… Підпільники організують у місті транспорт, усе підготують, щоб вирвати Сашка з міста. Ось що я хотів вам сказати. Ви повинні правильно зрозуміти мене. Хлопця я знаю давно, серце болить за нього… Та хіба легше мені ризикувати командирами підривників, ставити і ваше життя також на карту?.. Подумайте ще раз, а потім вирішуйте, заборонити вам не маю права. 6 речі, котрих не підведеш під накази.

— Так. Тому ми й вирішили йти в Славуту.

Одуха зітхнув.

— Вирішили — значить вирішили… Але підете не вдвох. Візьмете автоматників. На руках пораненого не донесете — беріть коней. І якомога обережніше, хлоп'ята. Ви ж для справ наших партизанських ще дуже потрібні. Не забувайте.

… Вони взяли з собою Степана Лагутенка, говоруна й сміливця, який добре володів німецькою мовою. З ними пішли також кілька бійців-диверсантів.

У місто група партизанів в'їхала на санях. Поганяла Ганна Охман. Вона залишилася з кіньми у дворі одного зв'язкового. Партизани заховали свої автомати під пальта й пішли нічними вулицями Славути. Місто спало.

Михайла Петрова та його товаришів не бентежила несподівана зустріч з патрулем, вони вже не раз стикалися з гітлерівцями віч-на-віч. Лише одне турбувало їх — така зустріч могла скінчитися стріляниною й зірвати їхній план.

Майже біля самої лікарні партизани наштовхнулися на якогось німця. Іванов засліпив його ліхтариком. То був єфрейтор із зморшкуватим старечим обличчям, у пожмаканій потертій шинелі. Він стояв мовчки і начебто спокійно, хоч видно було, що одразу догадався, які люди оточили його зненацька.