Василь Сичевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

— Бувай, Вовчику. Передай нашим, що ми на кросі!

— На такому кросі засвербить у носі! — хмикнув Вовчик. — Я б ні за що в світі не пішов.

— Так тебе ж і не запрошують, — відрізала Людмила, вже крокуючи до саней, біля яких стояли Журавльови.

Петро кинув виразний погляд на Вовчика і голосно, так, щоб чула Людмила, сказав:

— Подумаєш, десяток-другий кілометрів пробігти на лижах. Для нас, молодих нежонатих, дурниця. Через годинки три будемо чаї ганяти на гасієнді у Калікіна.

Намахавшись кайлом та лопатою до болю в кістках, Петро таки стомився. Наказуй йому Журавльов, він сказав би, що не може, і вважав би свою втому вагомим аргументом для відмови, але ж його запрошувала Людмила. Хіба їй підмовиш? Тим більше, що вона і не просить навіть, не говорить більше ні слова. А от зараз візьме у Журавльових лижі і чкурне у бік Айс-фьорда, тільки її і бачили. А ти, коли звичайно не чурбак, обов'язково підеш за пню. Не можна ж відпустити її одну в таку погоду. От і вітер зривається, і хмари вже зовсім обважніли, ніби палилися свинцем, от-от завірюха зірветься.

— Давай, Людок, я тобі кріплення підтягну, — він став перед нею на коліно. — Все-таки неблизька дорога. Від ГРП до Баренцбурга скільки? А звідси, коли напряму, і то кілометрів п'ятнадцять буде…

Заревів мотор бульдозера. Басово рипнули сани-волокуші. Важко повертаючи боками, машина вийшла на свій слід і поповзла, перевалюючись через велике і мало каміння в бік Грен-Гарбура. В кабіні з Вовчиком сиділа Ніна Павлівна. Чоловіки, прикрившись од вітру брезентом, влаштувалися на санях поруч з Белчем і полірованими трунами.

Спочатку ішли мовчки. Людмила не любила пустопорожніх балачок, і Петро про це знав. Йшли, підставляючи лівий бік норд-осту. Ближче до перевалу він зовсім розлютився: зривав з насту сухий сипучий сніг і, натикавши в нього колючок, жбурляв їх в обличчя подорожніх. Але за Пташиним каменем (так тут називали величезну скелю, на якій збиралися пташині базари) вітер ураз притих і завірюха лягла на землю, ніби парус у штиль. Йти стало легше, проте Петро, щоб не збивати дихання, мовчав. Він думав про Людмилу. Думки про неї завжди приносили з собою на диво тиху радість і спокій навіть тоді, коли серце калатало в грудях, а тіло обгортало жаром. Душа була мудріша за серце. Так, принаймні, Петро думав про себе. Зараз, йдучи слід у слід за Людмилою, вкотре вже задумався: що, власне, подобається в ній? Ну, гарна, що тут про це сперечатися. Проте чи досить цього для справжнього почуття? Може, кому іншому — так, а Петру Добрині мало. Краса — це тільки половина справи. Можна сказати, не головна її половина. Важливо, щоб дівчина мала справжню душу. Щоб жити спільними інтересами. Коли вже разом, то на все життя. Ну, потім ще доброта…

«Доброта, доброта, доброта не какая-то малость, Если в женщине есть доброта, значит, женщина состоялась». Він промуркотів ці слова собі під ніс і заспішив, помітивши, що відстає од Людмили. «А зараз? Хіба не доброта її веде? Комусь іншому начхати на цього містера-твістера з його невдалими пошуками, а їй усі біди світу… От спитай у неї зараз і почуєш: «Людині, Петрусь, завжди допомогти треба. Одному важко, самотужки з життям не впоратись. А коли ти та я не допоможемо, хто ж допоможе?» І погляне тобі в очі з таким довір'ям, як дивилась у них тільки мати.

Петру подобалось і те, що у всьому вона ладна. От на лижі стала і пішла. За що не візьметься — все в руках горить. Люди до неї тягнуться, подруг повен Баренцбург. Ніби вона з ними рівня, а придивишся — все ніби на голову вища, чи що? От і в їх стосунках Людмила завжди ніби на крок попереду. Дивно, але це не викликає у Петра протесту, чоловіча гордість, самолюбство мовчить. А з другими дівчатами бунтувало, обурювалось, коли яка-небудь проворна намагалась підім'яти його — він на неї і глянув знічев'я, а вона вже… Петру взагалі пустушки, шелехвісточки не подобались, але й серйозні дівчата не всі вміють так, щоб не наступати в цім делікатнім ділі на хвостик, котрий чоловічою гордістю зветься.

… Познайомились вони задовго до того, як судилося побачитись. І дивно, що вже тоді, роздивляючись її фото, в кімнаті хазяйки начальницького «люкса» сіроокої Зіночки, Петро чомусь був перекопаний, що само таку, як Людмила, він може покохати. Мана якась, та й годі. Не знав, в очі не бачив, а на фотографію глянув — і ніби сто років знайомий». Зіночка знала Людмилу з дитинства. Спочатку в дитячий садочок, потім до школи разом ходили. І в медучилище разом, та тільки розвела їх доля: одну — на Чорне, другу — на Біле море закинула. «А все кляті мужики зі своєю любов'ю», — говорила, бувало, Зіночка, беручи до рук гітару. Після чарочки сірі очі її робились глибокими і темними, як осінні чорториї. Пальчики нервово пурхали по струнах, і вона починала співати відчайдушні циганські. Інші умлівали, слухаючи її пісні, а Петрові в такі хвилини чомусь було жаль сіроокої Зіночки. Він знав про її часті захоплення, всі вони, як правило, закінчувались недовгими сльозами. Вже на третій-четвертий день після чергової «драми» Зіночка пудрила носика і починала пострілювати на всі боки, вишукуючи серед цих «проклятих мужиків» чергову жертву. При тому сірі непорочні очка блищали такою чистотою і безхмарністю, наче за все життя вони не пролили жодної сльози.