Василь Сичевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

— Я цілком здоровий, — спробував заперечити Белч, але ніщо йому не допомогло.

— Все! Експедиція для вас закінчилась. Ми повеземо вас в Баренцбург і покладемо в лікарню. З вашим серцем, шановний містер…

— Белч… — підказала Людмилд.

— … шановний містер Белч, жартувати не можна.

— Зрозумійте, я повинен… Неодмінно повинен знайти тіло Кребса.

— Це зроблять без вас. Якщо він тут, його знайдуть. Іване Івановичу, душа моя, розпорядись.

Супутники містера Белча, поки він лежав на санях, укутаний в кожух, ще раз уважно оглянули місце катастрофи, проте знайти щось нове їм так і не вдалося. Стомлені, пригнічені, вони почали збиратися додому.

Поки чоловіки, не звертаючи уваги на міцніючий норд-ост, вкладали у лаковані саркофаги вирубані з вічної мерзлоти тіла Бенджамена Грісса і Білла Уолтінга, медицина в особі Ніни Павлівни намагалась заспокоїти розтривожене невдачею серце містера Патріка.

Людмилі було жаль цього ще не старого симпатичного англійця. Його намагання відстояти свою честь викликало співчуття. Хотілось допомогти йому, але як це зробити — не знала. Розуміла, що допомога, окрім камфори, могла бути і якоюсь іншою. «От якби найти цього чортового Кребса, думала Людмила, засовуючи в сумку Журавльової метилену коробку із шприцами. — І куди він міг подітися? Як це сказав колись Касян: час забирає з собою таємниці людських трагедій, а мертві все одно не відпускають наших. До чого він тоді говорив це? Га-а?»

Людмилі згадалась історія, яку розповідав Касян Калікін ще тоді, як лежав у лікарні, в один з вечорів, коли вона чергувала в його палаті…

… Більше як сто років тому команда норвезького судна, що промишляло біля тутешніх берегів, заглянула у покинутий російський станок на Беллсунді. Там були знайдені два трупи в російській одежі і гвинтівка, на прикладі якої було щось написано. Гвинтівку переслали в Архангельськ, де написане прочитали і довідались про трагедію, що сталася на шхуні «Григорій Богослов». Через багато років винуватих судили. «Простите нас, грешных, оставили, злодеи, бог им заплатит, — згадувала Людмила вирізані на прикладі слова. — Подстрелил Ивана Гвоздарева Колуп-собака».

Розповіді Касяна Людмила запам'ятовувала до найменших подробиць. Зараз вона думала, що саме Касян Калікін міг би дещо знати про катастрофу літака і пов'язаних з нею обставин, йому на островах архіпелагу кожен камінь знайомий. Людина він освічена, закохана в ці місця. Він по-справжньому захоплюється їх історією, не те що цей пустобрех і балаболка Семен. І чого він тільки прийшов сюди з Журавльовими? Людмила не могла собі пояснити, чому недолюблює цього чоловіка… А Касян про кожен залишений станок, про кожну заїмку, забутий богом і людьми хрест на узбережжі розповідає годинами. Знає, хто і коли поставив тут яку хатину, який станок. Ні, не міг Касян пройти повз таку подію, як катастрофа літака. Адже під час війни він був тут.

Людмила вирішила поділитися своїми думками з Петром і підійшла до нього. Добриня курив, відпочиваючи з Михеєвим біля бульдозера. Над мокрим Петровим чубом клубочилась пара. «Стомився він добре, — подумала, дивлячись на нього, Людмила. — Та що поробиш, до Касяна доведеться йти».

— Петре, візьми у Журавльових лижі.

— Навіщо? Сідай з Вовчиком до кабіни, тепліше буде.

— В кабіні поїде Ніна Павлівна, — сказала Людмила.

— Всі троє помістимось, — посміхнувся вищербленим зубом Вовчик. — Така честь. Першу красуню повезу на своєму дредноуті.

— Ні, Володю, нам з Петром Степановичем до геологів треба йти.

— Куди? — здивувався Добриня.

— Касян на ГРП, а нам до нього треба. Розумієш, він мені якось розповідав про цю катастрофу… В подробицях розповідав, а у мене все вилетіло з голови… А раптом він знає те, чого ми не знаємо.

— Та що він може знати? — Петро переминався з ноги на ногу, мружився від сигаретного диму. — В цій історії сам чорт ногу зламає. Був чоловік похований і раптом на тобі — нема його. Якщо звір відкопав, то чому кісток нема? Жодного сліду…

— Схоже, що цей містер Кребс очухався, після того як його в могилку поклали, встав і пішов прогулятися… А загалом, скажу я вам, дружочки, не гладко тут, ні… Таємниця з душком. Я от… — Вовчик уже настроївся розповісти ще страшнішу історію, проте Людмила не мала наміру його слухати.

— То ти йдеш? — спитала вона, кинувши на Петра твердий, рішучий погляд. Він зустрів її пропозицію без ентузіазму, однак зізнатися в тому не наважився. Яка там утома? Про що може бути мова, коли б зовсім падав з ніг — і то саму її на ГРП до Калікіна нізащо не відпустив би. Йому одразу згадалися очі Людмили, її посмішка, коли сьогодні вранці вона побачила з вікна «люкса» Касяна.