Василь Сичевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

— Що ж тепер робити? — перемагаючи біль у серці, промовив Патрік. — Де шукати?

— А може, його й не варто шукати? — ввертаючись швидше сама до себе, сказала Ліна Павлівна. — Знайдемо, а воно раптом обернеться бідою, та ще якою бідою.

— Ні, я повинен його знайти! — ледве не крикнув містер Белч. — Без нього я не можу повернутися в Лондон! Ви не знаєте, як це для мене важливо! Зрозумійте, тридцять років мене поїдом їдять за цього Кребса… Ні, я мушу привезти його! Хай бачать, що ніхто його не вбивав! Хай переконаються, що він помер. Помер власною смертю задовго до того, як розбились ці хлопці! Я доведу їм… Доведу!.. — йому не вистачало повітря, він задихався. Попробував підвестися, але різкий біль різонув серце. Лице побагровіло від приливу крові, в голові запаморочилось, сніг і люди, що стояли на ньому, попливли кудись угору. Патрік поволі сповз з каменя і вже непритомним беззвучно промовив: — Я їм доведу, доведу…

Першим до нього кинувся Хосуел. Шкіпер знав, що в. кишені його піджака завжди є таблетка валідолу і капсула з нітрогліцерином. Він дістав ліки, проте ініціативу у шкіпера негайно перехопила Ніна Павлівна. З допомогою чоловіків вона поклала хворого зручніше, розстебнула куртку, оголила груднину і заходилась енергійно розтирати ліву її частину снігом. Груди містера Белча розчервонілись, проте свідомість до нього все ще не поверталась.

— Людо, приготуйте шприц, будемо вводити камфору.

— Я нічого з собою не брала…

— Візьміть у мене в сумці. В таких випадках не зайве передбачити. Допоможіть їй розтопити снігу, чоловіки. Товаришу Михеєв, у вашій задній кишені фляга із спиртом. Давайте її сюди. Давайте, не соромтесь.

Володька подав флягу. Петро кинувся допомагати Людмилі і розгубленість, що охопила всіх в перші хвилини, почала поступово зникати. Журавльов підійшов до Хосуела, взяв його під руку і одвів на кілька кроків від саней, на яких біля Белча поралась Ніна Павлівна.

— Не варто їм заважати. Тепер усе буде добре. Зараз вона приведе його до тями. У неї, знаєте, фронтовий досвід, а це щось та важить, любий мій… Ви мене розумієте? Шкіпер закивав головою.

— Я розумій… Я знай… Харт. Серце… Це не вперше. Дочка містер… Містер Белч просив не ходити сюди… Лікарі рекомендували Італію… Адріатику, Лігурійську Рів'єру, а він впертий, як чайлд… дитина…

— На біса йому здався той Кребс? Чи варто так хвилюватися за незнайому людину, котра до того ж померла тридцять років тому? — спитав Іван Іванович. Зараз він думав про ті неприємності, які неминуче звалились би на його голову, якби я цим містером трапилась біда. «Не приводи господи, помре… Що тоді кому скажеш?»

Проте Хосуел витлумачив його тривогу по-своєму.

— Це має історію, містер Журавльов, Кребс… Цей Мартін Кребс, виявляється, проник у німецькі лабораторії, які були тоді в Норвегії, і викрав там якісь секрети… Про це писали наші газети, але я мало ними цікавлюсь, — шкіпер важко підбирав слова. Як кожний бувалий моряк, він знав багато мов і всі однаково погано, проте досвід спілкування з різномовними людьми навчив його користуватися невеликим запасом слів, виразно доповнювати їх мімікою і жестами. Журавльов розумів його.

— Спочатку йому не давали спокою ці джентльмени в темних окулярах, — вів далі шкіпер. — Вони всюди стромляли свого носа, ці літл бойс, хлопчики з таємної поліції. Потім репортери з газети Мак-Ллойда і просто всяка наволоч, котра огинається навколо спілки «Британія — над усе!». А після того, — як містер Белч почав працювати в комітеті ветеранів війни, вони просто затравили його, запустили щупальці в сім'ю… Гарольд. Він ще хлопчик. Він повірив, пішов з дому, пішов у хіпі, образив містера Белча підозрою у вбивстві… Але він не міг убити, це наклеп! Журналісти, репортери зуміли зробити з Кребса справжнього ідола для молоді, і Гарольд повірив… Потім був суд, тюрма, ганьба… Це нелегко витримати і боротися далі за своє добре, чесне ім'я… У нас в Лондоні, не дивлячись на всю цю газетну тріскотню, багато людей глибоко поважають містера Белча. Вони вірять йому і, коли він їх кличе в похід проти війни, вони ідуть за ним.

Патрік Белч розплющив очі. Камфора зробила свою справу — йому трохи полегшало. Він спробував підвестися, але Ніна Павлівна категорично заборонила. Ніякі слова про чудове самопочуття її не переконали.

— Мужики! — сказала вона, ввертаючись до Петра Добрині і Вовчика. — Постеліть на санях кожух і покладіть його… Ви зрозуміли?