Василь Сичевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

Кожна сторінка зошита списана дрібним убористим почерком, але прочитати, про що оповідав у своєму щоденнику другий помічник капітана, Патрік не міг — написано було норвезькою мовою. Перегорнув ще раз і вкінець спустошений присів на стілець. В зшитку, як йому здалося, не було жодного знайомого слова. Проте, він помилявся. Трохи заспокоївшись, повідав своєму товаришеві по нещастю про загибель недавніх сподівань і знову почав, але тепер вже уважно гортати щоденника. В тому, що це був саме щоденник, він не сумнівався, кожна сторінка помічена датою і місцем запису. Патрік зрозумів, що Альвінг вів свої записи майже два роки і почав не де-небудь, а в Лондоні. Десь в середині щоденника натрапив на англійський текст.

Перші нотатки англійською мовою були короткими і стосувались рахунків, згідно з якими Грегеріс Альвінг отримував продукти і спорядження від англійського військового відомства і окремих фірм. Далі зустрілася сторінка з докладним записом бесіди управителя норвезької компанії «Стуре Норшке» на Свалбарді (так норвежці називають Шпіцберген) Ейнара Свердрюпа з представником адміралтейства сером Ендрю Стюартом відносно повернення кораблів, що раніше належали їй і через воєнні обставини опинилися в англійських портах і були там затримані, а також про право набирати на ці кораблі добровольців, осіб норвезької та інших національностей (виключаючи англійську), — право, отримане від вищих властей королівства з благословення високої особи. Кого саме мав на увазі Грегеріс Альвінг, в щоденнику не згадувалось. Певне, «особа» не бажала афішувати свої симпатії до норвежців, проте саме за її розпорядженням Ейнар Свордрюн отримав пароплави «Ісберн» і «Селіс».

Із щоденника Патрік довідався також, що більше року тому загін норвежців залишив Британію, яка спорядила всім необхідним їх кораблі, і відплив на Північ з метою відбити у німців острови архіпелагу, його колись населені пункти і копальні. На експедицію, яку очолив Ейнар Свердрюн, в Грен-фьорді, біля самого Баренцбурга, налетіли чотири німецькі бомбардувальники. Виходячи з відомостей, які мав штаб загону Свердрюпа, на Шпіцбергені, а точніше в Свеа німці мали невеличкий гарнізон і радіостанцію. Але бомбардувальників там не було. Аеродром після 1942 року не функціонував. Звідки і з якої причини ці німецькі «юнкерси» опинилися над Баренцбургом само в топ час, коли до нього підпливали кораблі, так і залишились таємницею. Була, правда, підозра відносно радиста пароплава «Селіс». Моряк, що висловив цю думку, на жаль, загинув під час висадки. З'ясувати стан справ не було в кого, а тримати людину під підозрою без достатніх доказів не дуже пристойно.

Свердрюн був відважним, чесним патріотом, але зовсім цивільною людиною. Будь-які заходи служби безпеки чи контррозвідки просто не в'язалися з його натурою, до того ж були майже не можливі через обставини, за яких йому довелося збирати добровольців. В Англії брали всіх, хто хотів, по всіх портах, без перевірки і навіть без документів.

Проте автор щоденника все таки зібрав деякі дані про радиста з російським прізвищем Іванов. Цей чоловік, коли вірити його словам, ненавидів фашизм і бажав боротися проти нього із зброєю в руках. Росія, звідки вийшли його предки, вела кровопролитні бої з німецькими окупантами, і він не міг залишатися байдужим до цієї справедливої боротьби своїх співвітчизників. У штабі Іванов сказав, що його батько свого часу виїхав до Швеції. Перевірка підтвердила це. Як не взяти таку людину, котра до всього ще й була професійним радистом?

Це записано було на полях і мало покаянну інтонацію. Справа в тому, що Альвінг особисто приймав до загону цього Сема Джонсона (Іванова), а тому його гризла совість. Він вважав і себе якоюсь мірою винуватим у тому, що сталося.

«Ісбери» і «Селіс» пішли на дно від перших же скинутих «юнкерсами» бомб. Проте людські втрати були відносно невеликими: лише п'ятнадцять чоловік. Серед них був і Ейнар Свердрюп. Тим, хто вцілів, вдалося зняти з кораблів і перенести на берег частину спорядження, поранених і навіть убитих…

Запис у щоденнику обривався на тому, що він, Грегеріс Альвінг, не згоден з рішенням нового керівника експедиції і командира загону іти в Лонгір і вважає, що до весни їм краще залишитись тут, в Баренцбурзі, де є будинки, вугілля. Навіщо йти через весь острів у Лонгір, коли можна обладнати базу в Долині Гейзерів. Лонгірбюен і Баренцбург — портові селища, а Долина Гейзерів у глибині острова. «Я категорично проти Лонгіра», — підсумував свої аргументи Грегеріс Альвінг.