Василь Сичевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

Патрік згадав про парабелум. Перші дві кулі не зашкодили звірові. У Патріка тремтіли руки, очі заливав холодний ядучий піт, але третя куля таки уп'ялась в шию звіра. Він грізно заревів, звівся на задні лапи і пішов на пса, як ходять у рукопашну. Довелося ще двічі натиснути на спусковий крючок пістолета і всадити дві кулі ведмедю в груди. Це змусило звіра забути про пса. Він раптом стрибнув у бік і кинувся навтіки. Собака побіг за ним. Патрік бачив, як вони скотилися на лід затоки, як ведмідь, накульгуючи і огризаючись, біг між торосами. Ось вони вже й зовсім розтанули в ночі, і тільки гавкіт, що віддалявся, підказував, де, в якому напрямку продовжувалась сутичка ведмедя з собакою. Патрік нарешті усвідомив, що небезпека минула і, шепочучи молитви, зліз з вишки. Вхопив відро, в якому ще щось жевріло, помчав до свого нового дому.

Двері за собою він зачинив на замок і на всі інші засуви й клямки, які тільки на них були. Потім привалив якимись важкими ящиками, що трапились під руку. І, лише перехрестившись і поклявшись ніколи не виходити з дому без вінчестера, який він одразу ж перевірив, пальнувши у затулену картоном шибку, трохи заспокоївся.

В плиті вугілля ніяк не бажало горіти, диміло, наповнюючи кімнату солодкуватим чадом. Прийшлось відкрити кватирку і вийняти з рами прострелену картонку, що правила замість шибки. Так він боровся з чадом, поки не здогадався, що треба витягти з димаря заслінку і прочистити піддувало, як це колись робив лакей у їхньому лондонському домі. Боже, як далеко він був зараз від нього, той любий, затишний лондонський дім! Патрік зітхнув, поставив на плиту банку з беконом і заходився досліджувати продукцію фірми «Смайлз енд компані».

Плита швидко нагрілась, над нею почали спалахувати золотаві іскринки і проглянула сизувато-рожева лисинка розпеченого чавуна. У приміщенні запахло різними зовсім несподіваними тут пахощами, які покрили навіть апетитний запах бекону, що вже шкварчав поруч з бляшанкою бобів. У комині жалібно плакав вітер, навіюючи спогади про далекий домашній затишок, розпалюючи бажання в одну мить перенестися на базу, де зараз на нього чекають мати і Вів'єн. «О, ця дурненька дівчинка! Навіщо вона їхала так далеко? Тепер, мабуть, шкодує… Зрештою, вона гарненька, навіть принадна, по-своєму. Звичайно, до знаменитої Вів'єн Лі їй далеко…» Довгі, прямо таки пшеничні коси і всипане веснянками личко, на якому, ніби два маленьких озерця, сяяли блакиттю очі — все це зараз стояло перед ним. Здавалось, простягни руку і доторкнешся. А чому воно було так, він і сам не знав. Патрік присунув стільця ближче до плити і вмить спорожнив бляшанки з беконом і бобами, потім приємно відригнув, перехрестив рота, що його ледве не роздирало позіхання, і тупо ухняпився в блакитно-рожеві язики полум'я. Воно пробивалося крізь щілини у курняку, що спікся, сплавився і нагадував вулканічну лаву. В дитинстві він годинами міг дивитися на вогонь. Це розважало його, відволікало від тривожних думок. Зараз думки плутались, відпливали кудись і довго не поверталися. Патрік схилився на край столу і провалився в сон.

Спав без сновидінь. Втома неначе стругом зрізала їх, і тому сон видавався миттєвим. Розбудив голос матері: «Патріку, вставай! Випий кави, потім знову спатимеш. Я приготувала тобі солоний сир з кмином. Поглянь!..» Він відчув ніжний запах шотландського сиру, розплющив очі і довго не міг зрозуміти, де він. Пахло сирістю і теплом казарми, яку давно не провітрювали.

Натоплене, відігріте приміщення віддавало законсервовані морозом пахощі. Підвівся, протер кулаком очі і все згадав.

За вікном прокидалося сонце. Його перші несміливі промені вже торкались рожевим серпанком схилів фіолетових гір, спускались все нижче, ковзали на спинах снігових наметів, а в небі що висіла мінлива, різнокольорова шаль північного сяйва. Пастельна ніжність її тонів уже не могла «обманути Патріка. Він знав, що за цією ніжністю ховається жорстокий норов Півночі.

Потягнувся зі сну, стрепенувся, покочегарив у плиті, засипав вугілля і, знайшовши велику емальовану миску, зібрався вийти з дому, щоб набрати в неї снігу. Рана в плечі боліла ніби менше, навкруг неї нестерпно свербіло, нагадуючи про те, що давно пора зробити перев'язку. До того ж треба було умитися і запастися водою для пиття. Однак миски для таких потреб було мало і він вирішив захопити з собою що й кухоль, що стояв на підвіконні. Підійшов, аби взяти його, і визирнув у вікно: біля порогу, згорнувшись бубликом, солодко спав вчорашній переслідувач і союзник, що врятував його від вірної смерті, рудий з підпалинами пес. З вигляду непоказний і зовсім не такий страшний, яким видався йому вчора. Взагалі-то до собак Патрік ставився байдуже, але згадка про нічний поєдинок рудого з ведмедем і ця зворушлива поза біля порога житла, готовність захищати людину і далі, разом з нею боротися за життя, розбудили в душі почуття вдячності до здичавілого в самотності звірюки. Розібравши барикаду під дверима, порозкривавши замки і засуви, вийшов на ґанок. Пес, почувши кроки, одійшов за будинок, проте не тікав, а позирав на Патріка з за рогу ясними, миролюбивими очима. Вдаючи, що не помічає його, Патрік зачерпнув мискою гребінь ближнього намету. Сипучий, промерзлий сніг закружляв на вітрі і, зачепивши колючим хвостом обличчя, розтанув, неначе привид. Поки Патрік розтирав захололі щоки і засипані снігом очі, пес підійшов ближче. Вираз його очей був такий, ніби він хотів сказати щось важливе, але не знаходив слів. Патрік не розумів його стурбованості. Згадалась жахлива сцена біля «бофорта», коли люті собаки накинулись на тіло бідолашного Вена і рука сама собою потяглась до парабелума. Але зараз пес не тікав, не ховався, навпаки, ліг на живіт і заскавучав, ніби вибачаючись. Потім він поповз до людини. В його винуватих очах було стільки довір'я, що Патрік розгубився. Дружелюбні наміри не викликали сумніву, проте одразу довіритись псові побоявся, однак і стріляти в повзучого з повинною рука не піднялась. Сховав пістолет і пішов у сіни за лопатою. Треба було вирубати з твердого, злежаного снігу кілька брусків. Шукав лопату, а сам непомітно, крізь щілину у дверях, подивлявся за псом, котрий тим часом, уже зовсім не страхаючись людини, підбіг до порога і, певно, думаючи, що з ним грають у піжмурки, весело і дзвінко гавкнув. Патрік посміхнувся і пішов рубати сніг. Коли вийшов з дверей і взявся до роботи, пес, уже зовсім подружньому зазираючи йому в очі, вертівся, підскакував, гавкав і взагалі поводив себе, як старий знайомий. Поведінку Патріка він, певне, сприйняв, як мовчазну згоду об'єднати зусилля, і щастя його не знало меж. В розумних очах ясніла вдячність.