Василь Сичевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

У другій кімнаті вікна, на диво, виявились цілими. Мабуть, під час вибуху, як і зараз, вікна були розкриті навстіж. Посеред кімнати височів намет. Протяги кумедно вигнули йому гребінь, і він був схожий на хребет динозавра. За ним, у простінку, висів відривний календар. Патрік перебрався через намет. На картонному листку було зображено герб Радянського Союзу. Такий календар з кольоровим гербом він недавно бачив у Мурманську, в кімнаті відпочинку для іноземних льотчиків. Увагу Патріка привернула дата: 24 серпня 1941 року. Саме в цей день, майже три роки тому, хазяї залишили своє колись затишне житло. Залишили зненацька, бо навіть не познімали портрети своїх близьких, кинули необхідні речі: посуд, книги, приймач, патефон, білизну, одежу. Словом, усе, навіть дитячі пелюшки, що сушилися на балюстраді. Вони і зараз лопотять на вітрі, вибілені часом, дощами, сонцем і морозами, полощуться тут місяці і роки, неначе знаки раптової біди на реях покинутого кораблика.

В кімнаті під наметом була чавунна пічечка. Патрік подумав, що було б непогано погрітися, випити склянку гарячого чаю, поїсти і хоча б годинку поспати. Думка про відпочинок переслідувала його давно, проте саме вигляд цієї пічечки збудив таке палке бажання, що вже не мав сили противитись йому. В його становищі йора подумати про надійне житло. Хто зна, скільки доведеться тут бути. Патрік вирішив уважно оглянути будинок. Адже нічого кращого доля йому поки що не пропонувала.

В другу половину будинку вели високі двері. Спробував прочинити, але вони, виявляється, були привалені з того боку якимись ящиками. Він наліг здоровим плечем. Двері трохи прочинились, та гострий біль у пораненому плечі змусив його відмовитись від наміру пропхнутись у щілину, що утворилася між дверима і ящиками. Згадавши, що бачив другий вхід, вийшов на ґанок. В небі висів ніжний, прозорий серпанок, і він мимоволі замилувався ним. У ці кілька хвилин йому здалося, що все зрештою не так вже й погано складається. Якщо не розкисати і настроїти себе; на те, що хочеш не хочеш, а доведеться якийсь час жити в цій льодовій клітці, то можна якось… Патрік здригнувся — з темряви на нього хтось дивився. Він не одразу примусив себе поглянути в той бік. Сотні найнеймовірніших припущень метелицею завертілися в голові. Так може дивитися людина! Але ні, доля не подарувала Патріку такої радості. І цього разу це був той самий пес, про якого він, захоплений зустріччю з мертвим Баренцбургом, забув. Собака сидів на старому тепловому коробі і уважно стежив за Патріком. А в того в душі змішались злість, досада, страх і розчарування. Відломив шматок сосулі, що звисала з даху, і зло пожбурив нею у пса. Але той і вухом не повів. Мабуть, таких страхів він уже давно не знав. Лише коли в руці Патріка зблиснула воронована сталь пістолета, собака миттю зіскочив з короба і, ховаючись поза ним, щез.

— Паскуда! — крикнув йому вслід Патрік. — Ходить, мов тінь!..

І знову власний голос видався йому чужим, незнайомим. Він танув у мороці полярної ночі без відгомону, без луни, і ця глуха німотність викликала хворобливу дрож у всьому тілі. Аби швидше позбавитись цього бридкого почуття, взявся до діла. Рішуче попрямував до другого входу, перебрався через намет, що піднімався на балюстраді вище поручня. Двері було замкнено, але в замку стирчав ключ. Патрік увійшов до будинку. Як і в тій половині, котру він уже встиг оглянути, тут теж було дві кімнати і кухня. Проте кухня була спільною для обох квартир. Вони з'єднувались коридором. В кінці його і були ті, завалені ящиками, двері. Патрік звернув увагу, що на ящиках англійські написи. Спочатку не надав тому ніякого значення. Йому, як завжди, недоречно подумалось, що людям, які жили колись в цьому будиночку, було зручно спілкуватись, ходити в гості, сидіти за чашкою чаю в довгі полярні вечори, коли за вікном заметіль і тоскно, як зараз, виє вітер. Вечори?.. Вечори це там, у Лондоні, а тут наскрізна ніч… Вони збирались за довгим столом, спокійно говорили про свої справи, обмірковували, як їм жити, і голоси їх звучали впевнено, і завтрашній донь не здавався страшним, як тепер йому.

Патрік відчув пекуче бажання почути чий-небудь голос, зазирнути в людські очі. «Ні, людина все-таки стадна особина і самотність їй протипоказана…» Заходився уважно оглядати приміщення. Ця половина теж справляла враження спішно кинутого людьми житла, однак нібито залишеного не так давно. Кімнати мали більш обжитий вигляд. Вибиті шибки подекуди були заставлені фанерою, картоном, знову ж таки з написами англійською мовою, що сповіщали про сигарети «Кемел» і кращі у світі бобові консерви фірми «Смайлз енд компані» — необхідні для підняття бойового духу англійських солдат.