Василь Сичевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

— Підводний човен! — видихнув Патрік. «Але чий? Англійський? Ні, неймовірно. Неможливо. — Патрік добре пам'ятав, що про рішення Уолтінга летіти на Шпіцберген він не встиг передати на базу. — Тоді чий же він? Російський? Російський чи…» Так міркуючи, він раптом побачив, що над «плавником» піднімається тонка блискуча труба перископа. Навряд чи в цей момент Патрік учинив за велінням розуму, швидше інстинкт самозбереження підказав йому, що за таких нез'ясованих обставин краще злізти з тороса. Ковзнувши донизу, він підкликав до себе пса і почав спостерігати, що буде далі.

З підводного човна довго ніхто не виходив, тільки поволі повертався у бік Баренцбурга перископ. Пес притулився до ніг Патріка і теж завмер. В очах собаки здригалося небо, гори, сонце, що все ще висіло над горизонтом; у них бились тривога, сумнів, страх — ціла гама собачих почуттів. Не було тільки відповіді на запитання, що мучило зараз їх обох. Відповідь на нього могло дати лише саме життя, і воно не забарилося розгорнути перед Патріком неоднозначність свого плину.

З-за плавника-рубки підводного човна з'явились люди. Дебелі хлопці, зодягнені в лискучі чорні куртки. Вони мружились на сонце, розправляли плечі, з насолодою вдихали свіже повітря і щось кричали, показуючи руками у бік селища. Патріка підхопила хвиля радості, його потягло до них. Адже це були люди, живі люди, за якими він встиг натужитися, хоч з часу загибелі його друзів-пілотів минув не такий уже великий строк.

— Я тут! — Він кинувся бігти, розмахуючи шоломом, кричав на весь голос: — Я тут! Там, у Баренцбурзі, нікого нема! Я тут один! Я-а…

До човна ще було кілометрів зо два. Зацікавлені селищем, яке лежало на протилежному від Патріка березі, підводники не помічали його. Тоді він закричав з усієї сили, проте його знову не почули. Виною був зустрічний вітер і гуркіт моторів самого човна. Він розумів це, а тому побіг ще швидше. Боявся, що люди зараз зникнуть, розтануть у мареві морозного ранку і він знову залишиться один. Страх перед самотністю був такий пекучий, що снили в усі інші почуття і думки.

— Я тут! Там нікого пома! Я тут, огляніться! — Патрік перечепився і впав у сніг, боляче ударившись пораненим плечем об гостру грань тороса. Спробував підвестися, проте біль, різкий, нестерпний, на мить затуманив світ.

На гребені рубки відкрився люк, з нього до пояса висунувся чоловік у хутряній шапці і шкіряній куртці без погон. Можливо, вони й були, проте на такій відстані Патрік не міг розгледіти їх. В очах стояли сльози досади. «Чому вони не помічають мене? Чому?!» Тим часом по команді того, котрий стирчав у люці, матроси підійшли до носової гармати, що саме піднялась з гнізда, і заходилися готувати її до бою.

Патрік хотів бігти далі, але гарматний постріл зупинив його. «Навіщо? Навіщо вони це роблять? Адже там порожньо, мертво… Там нікого нема…» Він нічого не міг зрозуміти. Гримаса болю застигла на його обличчі.

— Шпіц! Шпіц! — покликав Патрік.

Пес теж почув щось недобре, підбіг до хазяїна, ліг поруч, з тривогою заглядаючи йому в очі. Обстрілювали мертвий Баренцбург десь близько години. Спочатку були знищені кілька «об'єктів» на верхній терасі. Власне, це були камінні стіни будинків, що давно згоріли. Цілими вони могли здатися тільки людині з хворобливою фантазією. Будиночок! Його будиночок! Можливо, він залишиться неушкодженим, адже він у долинці і з човна його побачити не можна. Але це мало втішало. Спостерігаючи, як планомірно, з німецькою точністю, квадрат за квадратом, знищується все, що й без того було зруйновано, як тішились артилеристи при кожному влучному пострілі, як реготали, репетували, улюлюкали, стрибали і тицяли пальцями в розметані вибухом руїни, як знущалися над мертвим беззахисним селищем, Патрік до болю чітко уявив собі: ці стрілки отримали б значно більшу насолоду, стріляй вони не по мертвих, а по живих цілях.

Серце стискала судомина болю. Він уже здогадався, чий це човен. Бажання бігти до нього пропало. Патрік біг до людей, але ті на підводному човні не були людьми. Почуття відрази до цих цивілізованих дикунів, що володіють нищівною зброєю, подолало в ньому страх перед самотністю, білою пустелею і безвихіддям полярної ночі. Йому було гірко не за себе одного. Пекуча образа за все людство стискала серце. Бути вінцем творіння, сягати розумом таємниць всесвіту, підкоряти собі могутні сили природи і терпіти на землі цю мерзотну фашистську плісняву… Ні, він більше не бажав дивитися у їх бік!