Василь Сичевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

— Хай мене грім поб'є, коли це не ти, Людвіг?! — задавленим від хвилювання голосом промовив Ролф.

— Друзі, це він… Це мій рідний брат Ролф! — викрикнув старший Улл. — Це мій брат! Я вам розповідав про нього.

Брати обнялись. І вже в потемках Касян почув голос Ролфа:

— Зажди, Людвігу. Тут зі мною Ян. Він теж наш брат. Він росіянин.

Знову спалахнула запальничка, і Людвіг уважно подивився в лице росіянинові. Потім, ніби переконавшись у правдивості слів Ролфа, підморгнув Касяну і обняв його, як брата. Всі троє одійшли від стіни і сіли на цементну, вкриту інеєм підлогу. Вони сиділи в густій темряві, тримали один одного за руки і говорили… Власне, говорили Ролф і Людвіг, а Касян мовчав і слухав. Розмова їх перескакувала з одного питання на інше і, здавалась не такою глибокою, аби могла висловити всю повноту почуттів, що охопили зараз Людвіга і Ролфа. Тільки після того, як старший брат довідався, що їх мати жива і зараз перебуває в загоні Ніссена, голос його заспокоївся, інтонації пом'якшали, і розмова сама собою схилилася до їх нелегкого життя після сорокового року, до того часу, коли вони змушені були жити не лише нарізно, але навіть і в інших країнах.

«Ох-ох… Війна скалічила не одне людські; життя, не одну долю», — думав, слухаючи братів, Касян.

За характером Людвіг був цілковитою протилежністю Ролфу. Експансивний, гарячий, він не давав меншому братові розтулити рота. Ставив запитання і сам встигав на них відповідати, розповідав про свою одіссею, жартував і весь час спалахував радістю від свідомості, що доля не проминула випадку посміятися над ними в такий злий спосіб. «Треба ж таке, де зустрілися — за сімсот миль від дому, за сімдесят сьомою паралеллю, в підвалі за сімома замками». Ця обставина не засмутила Людвіга, навпаки, викликала в ньому, як здавалось Касяну, недоречний хлопчачий азарт. Він поводив себе так, ніби ні хвилини не сумнівався, що їх теперішній стан не що інше, як вибрик пустунки-долі і що через якийсь час цей недоречний зигзаг у їхньому житті неодмінно випрямиться, і все буде, як і повинно бути, — добре. Хоч Касян і не розумів із скоромовки Людвіга і половини слів, він усе ж відчув, що оптимізм Улла-старшого має під собою реальний грунт. Більш-менш прояснилась Касянові і картина життя цього зовні безтурботного хлопця і його друзів після того, як вони з приходом окупантів емігрували до Англії.

Людвіг Улл встиг закінчити диверсійну школу і двічі злітати до Норвегії, а потім, як і інші рибалки, ті, що, перебуваючи в морі, довідались про німецьку навалу і не повернулись додому, а пробували стати до зброї на боці англійців, він теж пробував вступити в королівський військово-морський флот, проте його туди не взяли, а відправили ловити тріску до берегів Гренландії. Майже два роки їх старенький сейнер плавав у Льодовитому океані, привозний в Ліверпуль набиті рибою трюми, поки не напоровся біля самісінького маяка на німецьку міну. Як вони вибрались на тверду землю, знає лише бог, тому що добиратися до берега їм довелось не по воді, а борсаючись у крижанім крошеві, якому не вистачало лише морозу, аби перетворитися у суцільний лід. І все одно Людвіг вважав, що їм здорово пощастило, адже могли напоротись на ту дурну міну де-небудь у відкритому морі.

Потім для них почалося найстрашніше — безробіття. Пробували найматися матросами на судна англійських риболовецьких компаній, проте і тут їх не брали, хоч країна відчувала гостру недостачу робочих рук. Вони були чужі, ненадійні. Шили в портових нічліжках, годувалися випадковим заробітком. Взагалі, хлебнули, повною мірою вдовольнилися солодощами емігрантського життя. А тому, як тільки поширився слух, що колишній управитель компанії «Стуре Норшке» Ейнар Свердрюп збирає сміливців для того, щоб з ними висадитись на Свалбарді, Людвіг із своїми Друзями Рюгосом і Стенсоном першими записались у загін.

Розповідь Людвіга перервали далекі постріли. Люди в підвалі затихли, насторожились.

Лейтенант Крафт голився. Руки у нього тремтіли, і, не дивлячись на те, що для такого особливого випадку взяв нове лезо золінгенівської сталі, примудрився пустити собі кров на шиї і підборідді. Це викликало хвилю лютості. «Чорт забирай, не вистачало з'явитися до цієї дамочки з закривавленою шиєю, неначе гиндик, що вирвався з-під ножа різника». Гоління для лейтенанта завжди було мукою. Доводилось кожного разу дивитись у люстро і зустрічатися там зі своєю фізіономією. Вузька, видовжена донизу, вона була прикрашена водянистими, банькатими очима, вкрита прищами, вугрями, якимись вибоїнами і купинням. «З таким обличчям не можна сподіватись на успіх ні у жінок, ні в суспільстві», — колись ці слова сказав його батько. Генерал кайзерівської служби Гільдемар Крафт вирізнявся аристократичними манерами і був вельми жорстоким у своїх судженнях про сина. Бажаючи розпалити його самолюбство, частіше ніж треба розповідав синові про свої гучні перемоги над іменитими особами жіночої статі, писаних красунь чи не всіх європейських столиць.