Василь Сичевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

— Але ж, пане лейтенант… спробував було заперечити Гіндеман.

— Мовчать! Зв'язок з човном підтримувати безперервно. Зі мною лишається відділення Тонненбаха, решта супроводжують корветтен-капітана.

— А цих? — виступив наперед квадратний і довгошиїй капрал.

— Тих двох… — лейтенант показав на Ролфа і Касяна, — в підвал, а її… в кабінет, на другий поверх.

Лейтенант всівся за великим письмовим столом, розстебнув верхнього ґудзика на кітелі. Коли Мюллера винесли, до бранців підійшов капрал Тонненбах і ткнув Касяна дулом автомата.

— Форвертс! Вперед!

Ні Касян, ні Ролф не ворухнулись. Обидва дивились на Інгрід.

— Виконуйте наказ, Тонненбах! — закричав рантом лейтенант.

Солдати кинулись на допомогу капралові. Ролфа і Касяна скрутили і, нагороджуючи стусанами, виволокли за двері, а Інгрід залишилась. Як тільки шум за дверима припинився, лейтенант встав з-за столу і підійшов до вікна. Якийсь час стояв спиною до Інгрід і мовчки стежив за тим, як від причала віддаляється мотобот з п'яним Мюллером і солдатами другого відділення його взводу, як пересуваються в світлі спрямованого на палубу прожектора одягнені в лискучі куртки матроси-підводники. Лейтенант дочекався, поки підводний човен намацав прожектором вихід із бухти і рушив у напрямку Ван-Майєн-фьорда. Коли ж він повернувся до Інгрід, це була вже зовсім інша людина, що всім своїм виглядом підкреслювала — зараз він тут єдина і найвища влада. Витяг сигарети, закурив і, розвалившись у кріслі, простяг їй розкриту пачку.

— Куріть, — ніби питав і ніби водночас запрошував пригощатись. При цім його великі банькаті очі спалахнули затаєнною злорадністю.

Інгрід сигарету не взяла, витримала похітливий погляд лейтенанта і спитала, не криючи роздратування:

— Чи довго мені ще тут стояти перед вами? Я стомилась і смертельно хочу спати!

— О-о!.. Це дійсно свинство з мого боку. Тонненбах, проведіть нашу гостю на другий поверх, — наказав він капралові, що саме зазирнув у двері.

— Охорону ставити? — поцікавився, протираючи окуляри, капрал. Він був низького зросту, кремезний, широкоплечий і на диво довгошиїй. Голівка маленька, риси обличчя стерті, видно лише окуляри — два продовгуватих скельця в білій металевій оправі.

— Охорону? — перепитав лейтенант, скрививши губи в зневажливій посмішці. — Ви гадаєте, Тонненбах, що перед вами Мата Харі? Чи, може, ви знаєте, куди тут можна втекти? Простежте, щоб підвал охороняли як слід, виставте зовнішні пости. Караульних і постових міняти через кожні три години. Питання є? Виконуйте!

Останню фразу лейтенант сказав, явно наслідуючи Мюллера. Коли капрал і Інгрід були вже на сходах, що вели на другий поверх, лейтенант визирнув з дверей і крикнув їм:

— Там, у шафі, є кілька пляшок пристойного коньяку з підвалів Андори. Запропонуйте дамі, Тонненбах! Це добре поновлює сили.

Після яскравого світла темрява в підвалі здалася густою, мов дьоготь. У перші хвилини ні Ролф, ні Касян не розгледіли в ньому людей.

— Звідки?

Питання пролунало, як постріл за спиною.

— Із Хаммерферста, — по паузі промовив Ролф. У дальньому кутку підвалу заворушились.

— Із Хаммерферста? — перепитав чийсь високий тенор. — У кого є сірники?

— Візьми, — труснули сірниками десь зовсім поруч. Пройшло кілька напружених хвилин, поки в підвалі спалахнув вогник і несміливе жовтаве світло, пробиваючись із складених черепашкою долонь, трохи розсунуло темряву. Чоловік з вогником підійшов до дверей, біля яких стояли нові в'язні цього камінного мішка. Підійшовши ближче до Касяна, чоловік розтулив долоні і світло впало на його обличчя. Поки горів сірник, з темряви дивились кілька пар очей і в кожному з них танцювали крихітні тривожні вогники. Ті, хто залишився сидіти в дальньому кутку, — мовчки чекали, що скаже їх товариш. Проте сірник догорів, вогник погас, а він усе не говорив.

— Чому мовчиш? Онімів? — спитали з темряви.

— Він з голоду язика ковтнув, — хтось пробував навіть жартувати.

— Мовчу тому, що цього хлопця в Хаммерферсті мені не доводилось зустрічати.

— Запали сірника, — з темряви наблизився ще один. Вогник поплив під стелю, а коли чиркнула запальничка, в підвалі ніби розвиднилось. Ролф дивився на того другого, що підійшов до них із запальничкою, і не вірив своїм очам. Перед ним стояв його старший брат — Людвіг. Він змужнів, роздався в плечах, заріс густою бородою, але це був він, Людвіг-стригунець, як ласкаво називала його мати..