Віктор Савченко - Пригода на п'ятому горизонті

Поїзд давно вже минув освітлене передмістя і тепер долав моноліт ночі. Паливода лежав на горішній полиці купе, дослухався до глухого перестуку коліс. В звуках тих йому вчувалися два-три ритми якогось музичного твору, які повторювалися щораз з іншим відтінком. І думки його в супроводі того ритмічного постукування ставали то бентежними, то сумними… Бентежили ясні очі Таміли, погляд яких Ярослав усе ще відчував на собі. Він же — той погляд будив і сумну пам'ять… То була чорнява тендітна юнка, майже підліток. На інститутський вечір її привела Ярославова однокурсниця. Він танцював з тим зеленооким дівчам до закриття залу, а потім провів додому… Два роки побачень. Ще й зараз відчував дотики її гнучких рук. Вона могла б стати йому дружиною, та її батька — війського — перевели служити в інше місто і вона поїхала з сім'єю — мати-бо вважала її ще дитиною і не наважилася залишити в старій квартирі. Вона поїхала незайманою… В її листах тепла й любові було не менше ніж в обіймах. Перед очима ще й тепер стояли маленькі округлі літери — її почерк. «Славко, які ж ми були дурні того вечора…» Він так і не збагнув, чого вони були дурні: через аж надто палкі обійми чи тому, що не переступили останньої межі зближення. Скоріше, останнє. Те останнє читалося поміж рядками, її листи… У нього їх зберігалася ціла папуша. В них іноді були фотокартки з наївними дарчими написами. З останньої він домалював портрет, який колись починав малювати з натури. Коли малював чорне волосся, то ніби відчував його на дотик, на запах. Це сильне й дивне відчуття, коли людина, яка знаходиться десь далеко, відчувається зорово, на дотик. Мабуть, в обдарованих у такі хвилини з'являються геніальні полотна.

Ярослав, уже крізь дрімоту, спостеріг, що попри спогади про Варвару, в пам'яті весь час стояло обличчя Таміли. На мить здалося, що думає про ту саму дівчину. З тим і заснув.

На роботу Ярослав прийшов перед обідом. В кімнаті був тільки Лебідь. Геннадій Васильович не одразу відвів очі від карти, над якою схилився.

— Щось дуже скоро ти… — озвався він. На запитання, де Чередниченко, відказав:

— Поїхав по зразки на шахту. — По хвилі додав з сумним усміхом: — Утопаючий хапається за соломинку.

Ярославові було неприємно те почути, але він промовчав.

Прийшла Войтович. Вона аж зігнулася під ношею важкого портфеля, який давно вже втратив форму і тепер нагадував торбу. Поставивши його біля столу, полегшено зітхнула і аж тоді привіталась.

— Оце сиділа досі в університетській бібліотеці, — пояснила свою відсутність. — А ви ж чого так рано з відрядження?

— Нічого там робити, — відказав Паливода. Погляд його ковзнув по шолому і шкуратянці, що висіли на вішалці. Сам господар тих речей з'явився одночасно із дзвоником на обід.

— О, та тут уся компанія! — вигукнув Гончаренко. — І до Лебедя: —А ви що, Геннадію Васильовичу, сьогодні зраджуєте їдальню?

— Ну, авжеж, — зауважила Войтович. — Він скоріше дружину зрадить.

— Іду, іду, — озвався Лебідь.

— …Як притис мене на святі Дня геолога, — звірялася Войтович Паливоді, — аж дух забило. Мужчина! Дарма, що вже за п'ятдесят і волосин на голові, як трави на солончаку… Від нього пахло тоді дорогими цигарками і коньяком. Та й в науці щось важить. Самого Жабура підтяв. Той збирався захищати кандидатську й докторську одночасно, але після статті Лебедя в «Геологічному журналі» відмовився і вийшов на захист тільки з кандидатською.

Ярослав тим часом дістав з портфеля запис публікації, яку дала йому Таміла Андріївна… Скоро він забув про Войтович, яка щось казала, бо виявив у статті дані, що цілком підтверджували можливість існування у вугіллі нітросполук. Він пошкодував, що не міг поділитися зараз своєю знахідкою з Чередниченком… В статті також наводилися приклади препаратів, за допомогою яких можна розчинити органічні компоненти вугілля.

— …Ну, виїздили щось? — долинув ніби крізь запону низький голос Войтович.

Ярослав підвів очі і побачив перед собою через один стіл шорстке фарбоване волосся і маленькі плечі, обтягнуті зеленою в'язаною кофтою.

— Виїздив, — озвався.

— Отже, надія таки є?

— Надія на що? — не зрозумів.

— На те, що нас не розженуть. «Саме це було б зараз дуже недоречно», — подумав Паливода, а вголос сказав:

— Передчасно щось казати.

Гончаренко в своєму темно-синьому костюмі нагадував пілота цивільної авіації: мав спокійне рум'яне обличчя, яке прикрашала біла сорочка з блакитною, під колір очей, краваткою. Від нього ще не вивітрився дух їдальні. Він сів до столу і ні до кого зокрема не звертаючись, сказав: