Віктор Савченко - Пригода на п'ятому горизонті

«Тепер зрозуміло, чого це самодіяльне тріо виступає в такій компанії», — подумав Ярослав. Він цілих півгодини до того слухав виконавців з гучними іменами.

Знову ведуча:

— «Червоні маки»! Акапельний спів.

«Червоні маки, квіти кохання, болючий спомин…» Тихо, ніхто не ворухнеться, не рипне стілець. «Річка буковинська спить, щось у житі шелестить…» «Шкода, батько не чує. Кохається у всьому народному, старовинному». «О, нещасная дівчина…» «Як вона встигає? Щоб так співати, треба багато працювати над собою. А оті товсті теки — зібрання літературних джерел!.. Її подруги, либонь, мають по одному, по двоє дітей. Цікаво, вона зазнала кохання? А може, тут, у залі, сидить її суджений?» «Щось у житі шелестить…» Пісня непомітно перейшла в тишу. Публіку ніби приспано. Та раптом — шалені овації… Всі троє підвелись, стримано вклонились.

Знову ведуча. Але зараз не до неї. Публіка в чарах самодіяльного тріо. На афіші перед Будинком учених так і писалося: «Самодіяльне тріо».

…Була десята вечора, коли Паливода, забравши з гардероба портфель, вийшов на вулицю. «Треба будь-що купити квіти», — міркував він, шукаючи очима квіткарку.

У кошику були самі тільки гвоздики. Він вибрав три свіжі, рожеві з довгими стеблами, поспішив знову до Будинку вчених. І вчасно, бо з дверей саме виходила Таміла. В руці — бандура в сірому цератовому чохлі. Йшла швидко, мабуть, поспішаючи на тролейбус. «Ця дівчина знає ціну часові», — подумав Ярослав. Зараз її тендітний стан щільно облягала чорна сукня з комірцем сніжно-білого мережива.

Помітила, стишила ходу.

— Добрий вечір! А я вас бачила. Ви сиділи в десятому ряді.

— Ви добре співали, — мовив Паливода, простягаючи квіти. — Не проженете, коли вас проведу? Давайте бандуру… На концерт не так просто було потрапити. На щастя, адміністратор виявився людяним. Сказав йому, що я у вашому місті останній день…

— Ще б пак! На такий концерт… — І вона почала перелічувати відомі імена.

— Та й самодіяльне ж тріо…

— Ми тут п'яте колесо до воза.

— Навіщо так? Вас приймали на рівні тих корифеїв, — сказав Паливода щиро.

Він відзначив, що волосся в неї не було заплетене в коси, як на сцені, а вільно спадало на плечі. Неон ліхтарів висинив його в колір мідного купоросу.

— Давно граєте на бандурі?

— З дитинства. Мене навчив один дідусь. Я ще і в школу не ходила, а вже бренчала «Ой, лопнув обруч». А потім закінчила музичну школу в Полтаві.

— Як ви встигаєте? Адже щоб заслужити такий успіх, який ви мали сьогодні, мало самих тільки аматорських вправ.

— Часу й справді обмаль, але не так щоб його й зовсім не було. До всього звикаєш.

Вони минули вже друге перехрестя. Сині манекени у вітрині магазину «Одяг» нагадували вихідців з царства тіней.

— А ті дві ваші колеги по сцені… Вони теж із науковців? — поцікавився Паливода.

— Можна сказати. Шубравська з університету, а Софієнко — аспірантка з політехнічного. Ми представляємо самодіяльність Буднику вчених. — Несподівано Таміла запитала — Ви знайшли собі притулок на ніч? Уже пізня година…

— Знайшов, — відказав Ярослав. — У поїзді.

— То ви вже й їдете, — в голосі її вчувалося розчарування. — Зробили щось корисного?

— Зробив, — посміхнувся він. — 3 вами познайомився.

Вона подивилась на нього пильно і, теж з усміхом, сказала:

— А крім того?

Паливода помовчав, спостерігаючи, як одинокі перехожі під ліхтарями наздоганяли власні тіні або тікали від них. А тоді мовив:

— З Мучником балакав…

— З Мучником?! — здивувалась Таміла. — А нащо він вам?

— У нього ж спектральні методи… Ярослав коротко переказав їй розмову з Мучником, після чого вона поцікавилась:

— То ви оті проби везете назад?

— Авжеж.

Минули квартал і Таміла повела його в бічну вулицю, яка не освітлювалась. Пройшли метрів двісті і зупинились біля парадного високого цегляного будинку.

— Знаєте що, — озвалась супутниця. — Залиште проби в мене. Я маю подругу, яка займається інфрачервоною спектроскопією. Думаю, не відмовить мені.

На вокзалі Паливода з'явився за дві хвилини до відходу поїзда. Аби не взяв квиток заздалегідь, не встиг би. Його не полишало відчуття бентежності, що з'явилося з того моменту, коли він, передавши Тамілі згорток з пробами, подякував.

— Та поки немає ж за віщо дякувати, — зауважила вона.

— Є, — сказав він. — За пісні.

Обличчя її, на якому доти було знати стриманість, враз проясніло. З тим виразом вона і зайшла в ліфт.