Віктор Савченко - Пригода на п'ятому горизонті

Вони кидалися на двері з розгону, та у відповідь тільки голосніше сичало повітря. Виснажені, повсідалися знову на купу крепіжної деревини. Гончаренко оглядав кожен закуток тамбуру, щось шукаючи. Тоді підняв шмат труби з прогумованого брезенту і став пороти його по шву. Ярослав дивився на те здивовано, не тямлячи, нащо він те робить. Та коли той запнув брезентом щілини в протилежній від люка перегородці, ураз збагнув. З тим відчув, як у вухах щось клацнуло. Він підійшов до дверей і з силою, але відхилив їх.

— Але ж і метикуватий ти, колего! — вигукнув Паливода.

— Я тебе завів у цю пастку, я ж тебе з неї і вивів, — відказав вдоволено геофізик, впрягаючись в лямки рюкзака.

За тиждень приїхала Войтович. Пообідала з ними в шахтарській їдальні і, забравши проби, яких назбиралося вже чимало, майнула на інститутському РАФі в зворотну дорогу. Повідомила тільки, що Івана Олексійовича поклали в лікарню з гастритом, а Лебідь готується в Мозамбік.

А ще через три дні чергова гуртожитку покликала Паливоду до телефону. Дзвонила та ж таки Войтович. Вона була вкрай лаконічна:

— Колего, Наталка всі проби проаналізувала. Є кілька з критичним вмістом нітрогруп… — і перелічила п'ять останніх проб, які вони відібрали в день її приїзду. — Чередниченко радить побалакати з директором шахти.

На запитання, чого не зателефонував сам Іван Олексійович, сказав, що він усе ще в лікарні. Хоча дзвонить і цікавиться аналізами щодня.

Олена Миколаївна, не кваплячись, попрямувала до президійного столу. Зі спини вона нагадувала велетенську краплю або знак оклику — мала великі, обтічної форми, плечі, вузькі стегна, тонкі ноги. Взуття носила просторе, від чого складалося враження, що та крапля на підставці… Вона спинилася біля столу і, перед тим як сісти, окинула всіх серйозним материнським поглядом. З виду вона була просто огрядною сорокап'ятирічною жінкою з важким бюстом. Мабуть, і плечі її заокруглилися від отого щоденного тягаря. Світло-каштанове, прибите сивиною волосся, яке давно вже не знало перукаря, свідчило, що ця жінка не має змоги марнувати дорогоцінний час на салон зачісок, як ота аспірантка Оката, що звітує зараз про свою роботу на вченій раді. Олена Миколаївна добре вписувалася в місце головуючого за довгим столом. Вираз обличчя, постать підносили її становище над просто офіційним — вона скоріше нагадувала велику матір, у якої багато дорослих дітей і з якими в неї доволі клопоту.

Оката скінчила говорити і, згорнувши в рурку аспірантський план, сторожко поглядала на головуючу. А та німувала, скельця її окулярів в тонкій позолоті блискали то на одного, то на іншого науковця — їх сиділо в залі трохи більше двадцяти. Але бажаючих виступити не виявилося. Тоді заговорила сама Олена Миколаївна.

— Це добре, що ви на відмінно поскладали кандидатські. Але, як кажуть, це необхідне, але не достатнє. Скажу вам прямо — мало працюєте-Мало!

Таміла Андріївна підняла заклопотані очі і побачила спрямовані на себе грубі лінзи окулярів. Ті лінзи потворили очі Олені Миколаївні, робили їх лупатими й маленькими, схожими на очиці рака чи павука.

— Дозвольте… — Панько Семенович, що сидів у кінці залу, звівся на рівні. — Мо', що повз вуха пролетіло… Так ви, Таміло Андріївно, виконали аспірантський план чи не виконали?

— Виконала, — притишено озвалась Оката.

— А, може, теє… Даруйте, може, ви його виконали за рахунок якості? Га, Олено Миколаївно, у вас є сумніви щодо якості експерименту аспірантки Окатої?

— Ні, я цього не казала… — В голосі Ченко вчувалася прикрість.

— Отже науковий план Таміла Андріївна виконала, якість експерименту не викликає сумніву… Так чого ж вона, по-вашому, мало працює?

— Бачите, аспірант — людина творча. Наука повинна його захоплювати. — Голос жінки раптом став мрійливим: — От, пригадую, свої аспірантські літа. Я не те щоб у кіно ходити, я поїсти забувала. В мене в дослідницькій стояла канапа, як у лікарняних кабінетах, так я на тій канапі часто й ночувала. Чоловік, бувало, жде, жде вдома, а тоді не витримає та й з'явиться десь опівночі. А в мене саме робота кипить… Пройдіться-но тепер, Паньку Семеновичу, повз інститут годині, скажімо, о восьмій вечора, та погляньте на вікна, де працюють аспіранти. В них темно. Наука, бачите, відпочиває. А вона не повинна відпочивати! А ще гірше, коли наука має суперницю. Не подумайте тільки, що я проти самодіяльності. Самодіяльність — друге, культурне, так би мовити, лице інституту. Але коли самодіяльність переходить у професіоналізм, то тут ви мені даруйте. Одне йде на збиток іншому — незаперечна істина.