Петер Вольлебен - Таємниче життя дерев

Утім, справжнього болю річка завдає їм інколи взимку. Під час екскурсії крізь ліс із твердими видами деревини в середній частині Ельби мені у вічі впала відколена кора на всіх стовбурах дерев. Усі пошкодження були на однаковій висоті — приблизно два метри. Такого я ще ніколи не бачив, а тому ламав собі голову, в чому річ. Щось таке коїлось і з іншими учасниками екскурсії, аж поки співробітник біосферного заповідника не пояснив нам цю загадку: дерева поранив лід. Коли Ельба в особливо холодні зими замерзала, на ній утворювалися товсті крижини. Щойно навесні повітря й вода теплішали, як разом з паводком вони рухалися крізь дуби та в’язи, з гуркотом ударяючись об стовбури. Оскільки рівень води повсюди був однаково високим, ці рани в усіх дерев виявилися на тому самому місці.

Через зміну клімату льодохід на Ельбі коли-небудь залишиться в минулому. Але принаймні старі дерева, що з початку двадцятого століття потерпали від щонайрізноманітніших природних примх, своїми шрамами на стовбурі ще довго нагадуватимуть про ці процеси.

Через мандрівки дерев ліс постійно змінюється. І не тільки ліс, а й уся природа. Саме тому в багатьох випадках невдалими є намагання людини законсервувати певні місцевості. Як бачимо, удаваний стан спокою — це завжди тільки короткий епізод. У лісі ця ілюзія майже ідеальна, бо дерева належать до найповільніших сучасників нашого довкілля, отже, зміни в природних лісах видно тільки через багато людських поколінь. Однією з таких змін є прибуття нових видів. Завдяки попереднім учасникам наукових експедицій, які привозили на свою батьківщину подарунки у вигляді рослин, і ще більше через сучасне лісове господарство у нас із великим розмахом були посаджені види дерев, що самостійно ніколи до наших країв не потрапили б. Такі назви, як «псевдотсуга», «японська модрина» та «ялиця велетенська» не виринають у жодній народній пісні чи вірші, тому що вони ще не вкорінилися в нашій суспільній пам’яті. Ці переселенці в лісі мають особливе становище. На відміну від видів дерев, які мандрують у природний спосіб, ті прийшли до нас без своїх типових екосистем. Імпортовано тільки насіння — як наслідок, більшість грибів та всі комахи залишилися на їхній старій батьківщині. Псевдотсуги та подібні до них змогли тут геть усе почати з нуля. І це має свої переваги. Повністю відсутні хвороби через паразитів — принаймні в перші десятиліття. Порівняно таку саму ситуацію переживають люди в Антарктиці. Повітря там майже стерильне й без пилу — ідеальне місце для алергіків, якби континент не лежав так далеко. Це є велетенський крок уперед, коли дерева з нашою допомогою змінюють континенти. Грибних партнерів для коріння вони знаходять серед видів, котрі не спеціалізуються на конкретних деревах. Аж випромінюючи здоров’я, вони доростають у європейських лісах до могутніх стовбурів, і це все відбувається в дуже короткий проміжок часу. Не дивно, що складається враження, наче вони перевершують місцеві види. Щонайменше так є в деяких місцях їхнього перебування. Види дерев, які мандрують у природний спосіб, можуть осісти тільки там, де вони почуваються цілком комфортно. Пасувати мусить не тільки клімат, а й тип ґрунту та волога, щоб вони змогли пробитися серед попередніх володарів лісу. А в дерев, які в ліс принесли люди, це схоже на гру в рулетку.

Пізньоквітуча черемха — листяне дерево з Північної Америки, що утворює там прекрасні стовбури та найкращу деревину. Звісно, щось таке європейські лісівники прагнули мати й у своїх лісах. Однак через кілька десятиліть прийшло розчарування: на новій батьківщині дерева виростають зігнутими та викривленими і, не досягаючи навіть двадцятиметрової висоти, просто животіють насамперед під соснами Східної та Північної Німеччини. А позбутися рослин, що зазнали немилості, тепер вже також неможливо, бо сарни й олені гидують їхніми гіркими паростками. Натомість тварини охоче поїдають бруньки буків, дубів чи, коли біда, навіть і сосен. У такий спосіб вони звільняють пізньоквітучу черемху від надокучливих дерев-конкурентів, а відтак іммігранти можуть поширюватися все далі. Псевдотсуга так само співає пісню про невідоме майбуття. У деяких місцях через більше ніж сто років із саджанців виросли гідні захоплення гіганти. Натомість інші ліси довелося передчасно повністю зрубувати — як я побачив під час моєї однорічної практики. Лісок із псевдотсугами, яким ще не минуло й сорока років, уже почав відмирати. Науковці довго гадали, у чому ж причина. Це були не гриби, також і комахи тут не приклалися. Зрештою виявилося, що справа в ґрунті, в якому знайдено надмірну кількість марганцю. А його псевдотсуги, очевидно, не переносять. Узагалі, справжніх псевдотсуг тут немає, бо в Європу імпортували різні підвиди з цілком розбіжними властивостями. Псевдотсуга Мензіса з тихоокеанського узбережжя росте тут найкраще. Щоправда, її насіння змішалося з зернятами звичайних псевдотсуг, які ростуть далеко від моря. І, щоб ускладнити все ще дужче, обидва види активно схрещуються та породжують потомство, яке має повністю непередбачувані властивості. На жаль, тільки з сорокарічного віку дерев можна виявити, чи вони почуваються добре. Якщо так, то вони зберігають свої могутні синьо-зелені голки й щільну, непрозору крону. Гібриди, що мають занадто багато генів від звичайної псевдотсуги, засмолюють свій стовбур та обрідно заростають шпильками. Зрештою, це не що інше, як жорстокі корективи природи. Що не пасує генетично, те вибраковується, навіть якщо цей процес затягується на багато десятиліть.