Петер Вольлебен - Таємниче життя дерев

Також і сама посадка має наслідки на все життя. Адже, щоб узагалі змогти перенести деревця від розсадника дерев до остаточного місця перебування, їх упродовж тривалих років піддають попередній обробці. Щоосені дерева підрізають на грядках, щоб вони залишалися компактними і щоб їх потім можна було вирвати із землі. Загальну протяжність тюка, в якому триметрове деревце за природних умов мало б приблизно шість метрів у діаметрі, скорочують до п’ятдесяти сантиметрів. Щоб крона через таке обрізання не зсохла, її також суттєво обтинають. Це не сприяє здоров’ю деревець, а тільки полегшує догляд за ними. Під час обрізки, на жаль, відтинають також і схожі на мозок структури разом із чутливими кінчиками коріння — ауч! Тоді дерево наче втрачає орієнтацію й під землею більше не знаходить шляху вглиб, тому формує пласку кореневу систему. А так йому вдається освоювати воду та поживні речовини тільки в дуже обмеженій кількості.

Видається, що спершу це все не надто заважає молодим деревцям. Вони по вінця наповнюють свій організм солодощами, тому що в яскравому сонячному світлі можуть стільки здійснювати фотосинтез, скільки хочуть. У такий спосіб легко перенести втрату матері, яка їх годувала б. У перші роки також і проблеми з водою через твердий, наче кістка, ґрунт практично не відчутно. Зрештою, саджанці турботливо доглядають і в сухі періоди поливають садівники. І передусім відсутнє будь-яке суворе виховання! Жодного «Рости повільніше!», ніякого «Почекай ще двісті років!», жодних штрафів через відбирання світла, якщо раптом не ростеш гарно й прямо вгору. Кожне молоде деревце може робити все, що йому заманеться. Тому, наче під час змагань, вони викладаються на сто відсотків і щороку утворюють довгі високі пагони. Однак на певній висоті вони розтрачають усі свої дитячі бонуси. Поливання двадцятиметрового дерева потребувало б неймовірно багато води й часу. Щоб інтенсивно зволожити корені, садівникам треба було б вилити зі своїх шлангів чимало кубічних метрів води — і то тільки на одне дерево! А тому така турбота одного дня просто припиняється.

Червоні дерева спершу цього наче й не зауважують. Вони протягом десятиліть жили собі на втіху та робили все, до чого мали охоту. Їхній товстий стовбур, наче грубий живіт розкоші й достатку, вказує на сонячну ненажерливу оргію. Те, що всередині клітини дуже великі, містять багато повітря, а отже, вразливі для грибів, замолоду ще не відіграє жодної ролі.

Також і бокові гілки свідчать про хамовиту поведінку. Лісовий етикет, що приписує для нижньої частини стовбура тонкі гілки або навіть повну їхню відсутність, у парку геть невідомий. Завдяки щедрому освітленню червоні дерева утворюють грубі бічні пагони аж до самої землі й пізніше так збільшуються в розмірах, що аж напрошується порівняння з накачаними допінгом бодибілдерами. Хоча здебільшого, прагнучи створити для відвідувачів добру видимість у парку, садівники й відпилюють усі гілки на висоті одного-двох метрів від землі, але це годі порівняти з прадавнім лісом, де грубші гілки дозволено тільки з двадцяти-, а деколи й п’ятдесятиметрової висоти. Отже, життя у парку просто райське.

У кінцевому підсумку утворюється тільки короткий, товстий стовбур, а все понад ним — це вже крона. В екстремальних випадках схоже на те, наче дерева в парку тільки з верховіття і складаються. Їхні корені проникають на менш аніж п’ятдесят сантиметрів у сильно втоптану землю, відтак не мають жодної опори. Це дуже ризиковано й екземпляри з нормальною висотою тут просто хиталися б. Проте через зовсім не подібну до прадавньої форму росту, центр тяжіння в червоних дерев розташовано дуже глибоко, себто урагани не можуть аж так швидко позбавити їх рівноваги, а тому вони відносно стабільні.

Щойно минає перше століття (дерева досягають шкільного віку), відразу ж вимальовується кінець безтурботного життя. Найвищі пагони зсихають, і, попри всі намагання ще трохи вирости вгору, кінцевої станції вже досягнуто. Через природне насичення речовинами, що протидіють грибам, червоні дерева, незважаючи на щоразу більші пошкодження кори, здатні протриматися ще багато десятиліть.

Зовсім інакше все відбувається з іншими видами дерев. Наприклад, буки почуваються зле через будь-яке обрізання товстих гілок. Під час наступної прогулянки в парку уважніше гляньте на дерева: серед великих листяних дерев нема фактично жодного особня, що його в який-небудь спосіб не вкоротили б, обрізали чи обробили. Таку «стрижку» (взагалі-то, це просто різанина) часто проводять тільки з естетичних міркувань, які, приміром, вимагають, щоб дерева на одній алеї мали однаково сформовані крони. Як тільки крону обрізають, для коренів це тяжкий удар. Їхня величина оптимально пристосована до надземних органів. І щойно велика частина гілок зникає, більше не спроможна здійснювати фотосинтез, як з голоду вмирає так само значущий відсоток підземних частин. У ці мертві кінцівки та відрубані місця біля стовбура проникають гриби, для котрих не становить жодної проблеми поширитися в деревині, що через швидкий ріст переповнена повітрям. Уже за кілька десятиліть, що неймовірно хутко для дерев, внутрішнє гниття видно також і зовні. Відмирають цілі частини крони, а тому міська влада обрубує їх, щоб не важити безпекою і життям відвідувачів. На цих відпилених місцях знову виникають велетенські рани. Віск, яким їх покривають, у багатьох випадках тільки прискорює їхню загибель, адже під ним збирається волога — ідеальне місце для грибів!