Петер Вольлебен - Таємниче життя дерев

Відтак починаються неймовірно повільні перегони. Гриб проникає такою мірою, якою заболонь втрачає вологу, водночас дерево намагається знову затулити рану. Заради цього тканини на краях ушкодження інтенсивно тиснуть на газ й особливо швидко ростуть. За рік вони здатні вкрити до сантиметра пораненої деревини. Через щонайпізніше п’ять років усе знову має стати непроникним. Тоді нова кора затуляє стару рану, дерево знову може зсередини зволожити пошкоджену деревину й знищити гриб. Одначе якщо із заболоні грибові вже вдалося добратися в ядрову деревину, то все запізно. Ця недіяльна частина є сухішою, а тому ідеальна для нападника, крім того тут дерево вже не спроможне відреагувати. Отож, чи дерево має шанс, суттєво залежить від розмірів поранення. Усі, що значно більші за три сантиметри, є критичними. Але навіть якщо гриб виграє і зручно розміститься в дереві, то ще втрачено не все. Хоча він тепер і без перешкод пересувається деревиною, це відбувається неквапливо. Перше ніж він усе поглине й перетворить на порохню, може минути й ціле століття. Через цей процес дерево анітрохи не втрачає на стабільності, тому що гриб не здатен поширитися в мокрі, зовнішні річні кільця заболоні. У крайніх випадках дерево стає всередині порожнім, як димар.

І так само, як і комин, залишається стабільним. Тому не варто переживати через прогниле дерево, адже воно більше навіть не відчуває болю. Причина полягає в тому, що внутрішня деревина, як правило, вже не функціонує й не містить живих клітин, а зовнішні, ще активні, річні кільця проводять крізь стовбур воду, отже, занадто мокрі для грибів.

Якщо ж дерево успішно подолало ураження стовбура, тобто знову його закрило корою, то воно здатне постаріти настільки сильно, як і його неушкоджені колеги. Щоправда деколи, в особливо холодні зими, старі рани знову даються взнаки. Тоді в лісі чути різкий звук, немов від пострілу рушниці, — це знову розривається стовбур уздовж лінії поранення. Це спричинює різниця напруг у замерзлій деревині, що в дерев з такою передісторією побудована дуже нерівномірно.

Про сонячне світло я вже не раз згадував, і воно виявилося неймовірно важливим чинником у лісі. Це звучить банально, адже, зрештою, дерева — це рослини, які повинні здійснювати фотосинтез, щоб вижити. Оскільки в наших садах квітники й газони завжди мають достатню кількість світла, то для росту рослин вирішальну роль відіграють радше вода та збережені в ґрунті поживні речовини. Те, що світло важливіше за обидва інші чинники, у цій буденній ситуації нам не видно. Й оскільки ми охоче судимо по собі про інших, то випускаємо з уваги, що незайманий ліс має зовсім інші пріоритети. Тут борються за кожен промінь і кожен вид спеціалізується на конкретній ситуації, щоб отримати хоча б трохи енергії. Тому що у верхньому ярусі, на правлінському поверсі, свої крони розкидають могутні буки, ялиці та смереки, поглинаючи до дев’яноста семи відсотків сонячного проміння. Це жорстоко й безцеремонно, але ж хіба не кожен вид бере геть усе, що може? Це змагання за сонце дерева виграли тільки тому, що вони здатні утворювати довгі стовбури. Утім, довгий, стабільний стовбур рослина здатна виростити тільки тоді, коли вона стає дуже старезною, оскільки під ту пору в деревині зберігається неймовірно велика кількість енергії. Наприклад, стовбур дорослого дерева потребує для росту так багато цукру й целюлози, що відповідає урожайності десяти тисяч квадратних метрів пшеничного лану. Зрозуміло, чому таке могутнє створіння для росту потребує не один рік, а сто п’ятдесят. Але опісля, крім інших дерев, майже жодна рослина не спроможна його перерости, а тому більше до кінця життя нема про що хвилюватися. Власне потомство налаштоване так, щоб виживати завдяки залишкам світла, крім того його підгодовують через корені. Щоправда, решти видів це не стосується, а тому ті змушені викручуватися в інший спосіб. Наприклад, ранньоквітучі рослини. У квітні брунатну землю під старими листяними деревами вкривають білі квіткові поля. Це зачаровують ліс анемони гайові. Деколи з ними змішуються й жовті чи синьо-фіолетові квіти, як, наприклад, печіночниця звичайна. Вона дістала таку назву через листки, що своєю формою трохи нагадують людську печінку. Оскільки квіти з’являються так рано, в деяких місцевостях їх іще називають «безсоромниками». Печіночниця звичайна — це дуже вперта рослинка. Де вона одного разу виросла, там і прагне залишитися назавжди, а її поширення через насіння відбувається дуже повільно. Саме тому ці ранні квіти трапляються тільки в листяних лісах, що існують уже багато століть.