Ольга Хлудова - Хвилі над нами

Ми були єдиними пасажирами, які зійшли на станції Сім Колодязів з поїзда Москва — Керч. Попутна машина знайшлася відразу. Накочена дорога вилась по степу, лілуваті горби піднімались на горизонті. Руді степові соколи-боривітри, посвистуючи, звивались у небі, каменем падаючи в буру суху траву на мишу чи ховрашка, який заґавився.

Праворуч від дороги блиснуло на сонці величезне Акташське озеро, солоне і з дуже бідною фауною. Сріблясті випоти солі на голих берегах і потріскана земля з червоно-фіолетовими плямами заростей кураю надавали йому мертвотного й похмурого вигляду. Від Акташського озера пішли вже добре знайомі місця. Ось лісонасадження, які невпізнанно виросли і покращали за ці чотири роки, ось і високі, округлі горби, що закривають від нас Казантип. Поміж ними лягла темно-синя смужка моря; вона зникла за невеликим підвищенням і знову з'явилася перед нами, підкреслюючи весь горизонт, коли машина з розгону вискочила на вершину горба.

Казантип лежав перед нами мов на долоні. Зовсім плоский перешийок завширшки менш ніж кілометр облямовували золоті піщані пляжі. Попереду, замикаючи його, здіймалися круті кам'янисті горби. Коло їхнього підніжжя розсипались білі кубики будинків Мисового.

Ми спустилися з горба і прокотили по вулиці Рибного, невеличкого селища на березі Арабатської затоки.

В повітрі запахло різким і приємним запахом водоростей та риби, назавжди пов'язаним у моїх спогадах з рибальськими селищами Азовського моря.

За білими хатами й масивними огорожами з жовтуватого черепашника чи пористого моховаткового каменю спалахували на хвилях сліпучі дзеркальця бліків. На пологому піщаному березі лежали важкі чорні байди.

Мис Казантип.

Від перших будинків селища нас супроводжували собаки. Почувши гудіння мотора, вони мовчки вискакували з воріт і зосереджено набирали швидкість. Порівнявшись з колесами машини, собаки вибухали розлюченим гавкотом, після чого зовсім спокійно повертали назад і не поспішаючи трюхали додому.

Селища Рибне і Мисове вже майже злилися в одне ціле. Ми впізнавали знайомі місця і не впізнавали їх. Багато нових будинків, уже обжитих і таких, що ще тільки будувалися, довгі білі будівлі, мабуть колгоспних приміщень, школа, гарний будинок літнього театру на березі бухти, який, здавалось, потрапив сюди з парку якогось великого міста, досить наочно свідчили, що справи рибалок ідуть непогано.

Машина проїхала в далекий кінець селища. Тут, біля самого синього моря, жили дідусь із бабусею. Дідусь, як це не дивно, помітно помолоділий, сидів на своєму звичайному місці біля дверей довгої і низької хати, а бабуся вже бігла, приказуючи і сміючись, нам назустріч. Хазяїн, Ілля Павлович, інвалід, який ледве пересувається на милицях. Любов Григорівна — бадьора, енергійна, з м'яким гумором і невичерпною життєвою силою — працює за двох і всюди встигає. Старі дуже зраділи нашому приїздові. Розмов вистачило надовго.

Перше враження виявилось правильним. Рибоколгосп «Шлях рибака», який у 1954 році насилу зводив кінці з кінцями, тепер став мільйонером. У 1957 році прибуток колгоспу складав два з половиною мільйона карбованців. Заробіток рибалок досяг 18–20 тисяч карбованців. Так само блискуче йшли справи колгоспу і в цьому році. Невеликий рибозавод не встигав пропускати рибу, яку привозили, частину її відправляли для обробки в Керч. Разом з прибутками з'явились і приїжджі, які бажали працювати в багатому колгоспі. Але тут добре обходились і без цих любителів підробітку. В колгоспі виростали свої кадри, з дитинства знайомі з усіма тонкощами рибальської справи. Нова молодіжна бригада працювала чудово.

Справді, новин було багато. Я вирішила обов'язково сходити на зрізування ставного невода, щоб подивитись, яка риба з чорноморських видів попадається у прилові. Добре було б глянути на ставник під водою, простежити за входом риби, за її поведінкою в ставнику. Всі ці плани треба було здійснити в найближчі дні, поки стоїть гарна погода.

Уже надвечір ми вирушили в акваріальну бухту, як ми її називали, таку знайому, що я могла б напам'ять намалювати всі її химерні скелі й камені. Там у 1954 році стояли в гроті наші акваріуми з піддослідними тваринами, там же зберігалась пара туфель, знаменита тим, що вона налазила на ноги будь-яких розмірів, там я спостерігала бійку бичків, підглядаючи за ними в підводний бінокль; там напали на нас великі оси-полісти, приваблені запахом кавуна, і ми були змушені з ганьбою покинути поле битви, залишивши смугастим розбійникам наш десерт. А он під тим каменем ми пекли мідій, у яких шукали перли. Перлин ми не знайшли, але мідій з'їли.