Ольга Хлудова - Хвилі над нами

Морські блохи — талітриди.

Біля урізу води я знайшла під галькою у вологих ямках, наповнених гравієм, тоненьких блідо-рожевих черв'яків — немертин. Але основні багатства підводного світу щодо безхребетних чекали мене на оброслих водоростями укосах скель. Тут було царство молюсків — мітилястерів і мідій .

Великі скельні мідії ховаються в розколини і гроти, де їх не турбує прибій. Старі мідії, що перші захопили придатні місця, правлять за основу для прикріплювання молодших дрібних молюсків. Темні грона мідій можна знайти і в густих заростях цистозири. Але якщо мідії прикріплюються до цистозири, то й цистозира в свою чергу прикріплюється до мідій, що сидять на каменях. Кілька разів потягши за жмуток цистозири, я витягала разом з нею мідію, до якої вона прикріпилася своїми ризоїдами, схожими на коріння. Ризоїди служать водоростям не для живлення, як це буває у рослин з корінням, а тільки для прикріплювання до твердої основи. Це одна з відмінностей між водоростями і квітковими рослинами.

Дуже схожі на мідії, але значно дрібніші мітилястери покривають більшу частину поверхні каміння колючим килимом своїх черепашок. Серед них вкраплені окремі мідії, що віддають мітилястерам гладенькі поверхні скель, які зазнають прямих ударів хвиль. Сліди зіткнення з гострими черепашками молюсків і балянусів у різних стадіях загоєння ми носили на своїй шкірі ціле літо. Щодня поповнювалася колекція синяків і порізів. Що робити? Найцікавіші безхребетні ховалися під рудою бородою цистозири на камінні, найкрасивіші сердоліки лежали біля підніжжя цього ж каміння, а поверхня каміння нагадувала тертку.

Мідії.

Коли відрине хвиля, з води показуються колонії мітилястерів і мідій. Вони повільно змикають свої стулки, рятуючи від пересихання ніжне рожевувате тіло. Потім набігає наступна хвиля, і молюски знову відкривають стулки черепашок, пропускаючи через сифони воду, що несе кисень і їжу. Профільтровуючи величезну кількість води і очищаючи її від суспензії, органічні частини якої правлять їм за їжу, молюски освітлюють воду, роблячи її прозорою. Наскільки інтенсивно відбувається цей процес, можна судити з того, що одна мідія за годину пропускає через свою мантійну порожнину близько трьох чвертей літра води.

У Чорному морі, як і в інших внутрішніх морях, припливи і відпливи надто незначні, не перевищують восьми сантиметрів. Звичайно їх навіть не помітно, бо значно більше коливання рівня води викликають згінні й нагінні вітри. Інколи трапляється, що при згінному вітрі ті молюски, які звичайно бувають закриті водою або регулярно змочуються хвилями при найменшому хвилюванні, залишаються надовго без води. Тоді вони щільно стуляються і терпеливо чекають повернення моря. Товстий шар вологих водоростей, що безживно повисають, як одійде вода, прикриває молюсків і допомагає їм зберігати вологу.

Кілька років тому кок одного науково-дослідного судна почастував команду пиріжками з мідіями. Пиріжки їли з апетитом, але скаржились, що на зубах хрумтять пісок і камінці. Кок клявся, що цього не може бути. Після уважного розгляду виявилося, що в начинці не камінці, а перли.

Губки.

Нам дуже потрібна була хороша перлина для колекції. В 1954 році під час експедиції на скелястий мис Казантип ми спеціально набирали і пекли мідій, розраховуючи на дорогоцінні знахідки. Мідій ми з'їли багато, але пісок, що хрумтів на зубах, був усе ж таки звичайнісіньким піском. І ми незабаром відмовилися від розшуків. Значно пізніше, годуючи крабів м'ясом великої старої мідії, я знайшла в її мантії сірувату, темну перлину приблизно трьох міліметрів у діаметрі. Вона трохи була схожа на білосніжні та рожевуваті перли тропічних морів і на ті матові, потемнілі від часу дрібні перлини, якими розшиті музейні боярські каптани.

Чесно кажучи, перламутр, що вистилав внутрішню поверхню черепашки мідії, був набагато красивіший за саму перлину.

Мітилястерів і молодих мідій охоче поїдають зеленушки. Молюсків не врятовує навіть міцна черепашка. Риби зеленушки оправляються з ними за кілька секунд, розгризаючи черепашку і з'їдаючи м'яке тіло молюска.