Отже, жив собі Дідочок у стайні. Вже й Красуля звикла до нього, і всі вважали його за свого.
Прийшла осінь. Погідна українська осінь, що палає золотом і червінню листя та капає ними на ситу зелень отав. У садку зажовтіли й забагряніли яблука. В тиші тільки й чутно було: гуп! гуп! Це падали стиглі яблука, налиті соком. Чудова осінь, і благословенні її дари!
Одного дня побачила бабуся в стайні, біля жолобу, червоне яблуко. Хто міг занести його туди? — дивувалась. Бабуся підняла яблуко й подала Красулі. О! Красуля була ласунка, яких мало! Коли паслася в садку, то хоч яка вона велика та тяжка, старалась завжди підстрибнути, чи хоч витягнути шию й поласувати яблуками. Тільки й чутно було, що: хруп, хруп, хруп! При тому текла їй з рота слина — це знак, як дуже їй смакувало яблуко. Бувало й таке, що вона ловила гілку губами, і не задовольняючись одним яблуком, смикала її, як збиточний хлопець. Це, очевидно, як бабуся не бачила. А то воркотіла б та ще й дубця б показала. Красуля ж над усе любить спокій. Вже краще крадькома яблучко погризти.
Отже, Красуля дістала яблуко. Видоївши її, бабуся хотіла побалакати з Дідочком. Відхилила сіно, зирк у його хатку, а там… що таке?! Яблук з двадцятеро, поскладених одне біля одного, рівненько, по господарському. Зверху прикриті сіном. Аж сплеснула долонями бабуся. Так це Дідочок заніс? А ви скажіть мені, яким чудом він це робить?
Тут уже бабуся не мала спокою, аж доки не довідалась. Увечорі вона вийшла потихеньку в садок і стала під яблуньку, що з неї були яблука в їжаковій хатці. І от побачила: Дідочок крутиться, вертиться, вовтузиться. Біля нього велике, червоне яблуко. Котить його носом, аж доки не припер до яблуньки. Тоді кидається спиною на яблуко, і — гляньте, ще діється! Надів яблуко на голки, швидко повертається і йде гордовито стежкою. На спині несе яблуко й зникає з ним у тайному ході до стайні. А там — шусть до своєї ямки! Так дбайливий господар забезпечує себе на голодний час.
Ну й скажіть тепер: дурний він? Ви знаєте, війна вибухла в тому роді. Прийшли голодні часи, сталося навіть таке, що бабусю примусили покинути село. Але Дідочок залишився на господарстві й не боявся голоду. Хто знає, може й далі там живе і господарить.
Вислухавши де Фількове оповідання, Роман, завжди недовірливий, дивиться на Ганну й питає: чи то правда, бо наш Філько любить часом підбріхувати.
Ічок жив у кухні. Вдень він більше спав, згорнувшись клубком, десь у кутку. Був тоді схожий на неживу річ, якусь іграшку. Коли прокидався, простував до мисочки й їв усе, що там приготовили, не розбираючи. Був дуже скромний, на харчі зовсім не вибагливий, не так, як Роман, що його не можна було допроситися, щоб їв.
Наївшись, бігав швидко, наче був чимсь заклопотаний, і тупав ногами. Його копитці стукотіли. Носом він фукав голосно, найголосніше тоді, коли хвилювався. Так і чути: шкряб, шкряб, шкряб! — це ногами, і фу, фу, фу! — рильцем. Треба сказати, що в таку пору він залишав позад себе щось, що не пахнуло приємно…
Найбільше оживлювався під вечір, і тоді бігав і шукав чогось по кутках. Вночі він найрадше полював на тарганів, і жив собі своїм нічним життям. І все було б гаразд, якби можна було його привчити до порядку. Та він з погордою ставився до всіх спроб примусити його ходити до скриньочки з піском, як це робила Мая.
Зоська спершу мовчала, а далі каже:
— Не можу я вже довше терпіти! З Маїної скриньки теж не фіялками пахне, а від цього смердюха хоч гинь! Не можу! Або я, або він! — Так сказала Зоська, що прибирала хату й готовила їжу. А що вже смачні варенички робила! Як же ж без неї? Ічок не відзначався жодними геройськими вчинками, не зробив ніяких винаходів. От такий собі звичайний громадянин.
Тож довелось Ганні вирішувати, що з ним зробити.
— Бачиш? — говорила вона до Ічка, — скільки ти промандрував, доки сюди дістався, а тепер тебе хочуть викинути. Чи не ліпше б тобі було ходити до скриньки з піском та жити собі в нас спокійно, їсти борщ, картопельку та м’ясо? Тільки одного від тебе вимагають: щоб ти ходив у пісочок.
Ічок мабуть слухав цю промову, але так, як і всі ми, не любив докорів. Одним чорним очком він дивився з-під кожуха, а врешті й його заплющив та й задрімав. От і договоришся з таким! Тож не було іншого способу, як викинути його. Самі знаєте, це не страшна кара: Ічок повернеться на поле. Не буде це Розлуч і гори, тільки Стрийський парк у Львові. Але ж і там можна жити, ми його відвідаємо та ще принесемо чогось доброго поїсти. В парку ж живе і Павло Слимак.
Читать дальше