Cофія Парфанович - У лісничівці

Одно було певне, борсучкові не подобалося в хаті. Йому куди краще жилось під землею.

— Що ж, треба випустити борсучка, — вирішив батько, — хай собі йде, відкіля прийшов. Ніякої приємности від нього немає, і ти бачиш сама, що він незадоволений з життя в нас, Лясю.

— А що буде з лисиком, тату? Він любить нас, і йому добре в хаті, — питав Славко.

— Лисика ми випустим теж. Скоро буде весна, і хай собі йдуть у ліс та живуть, як їм до вподоби.

І дійсно, як тільки на річці рушила крига, обох побратимів випустили на волю. Та вирішили не випускати лисика біля хати, бо боялись, що він, як колись Цапуньо, приходитиме назад та буде ловити курей. Тож поклав обох звірків пан Вірстюк до наплечника, та, закинувши на спину, сів на ровера й поїхав у ліс. Борсучка випустив біля його нірки, лисика — в гущавині.

Хай собі живуть і полюють на волі.

Під дахом лісничівки було гніздечко. Його виліпили ластівки з глини та прикріпили в тому місці, де збігаються обидві частини даху, та ще й на схід сонця. В тому місці було воно від непам’ятних років. Завжди навесні прилітали до нього ластівки, в ньому вони виводили дітей і разом з ними щебетали весело. їхнє щебетання вітали синій ранок та тепле сходяче сонце. Зараз же мати- ластівочка вилітала з гнізда та кидалась у повітря, щебечучи. Вона літала високо-високо й була схожа на малу крапку, загублену серед неба. То знову знижувалась і кружляла в повітрі, щебечучи своїм ясним, тонким голосом. Раптом тріпотіла крильцятами, та, майнувши зручним колесом, падала наче стріла, майже доторкаючись до землі, але зараз же підбивалася й звичним льотом влітала під дах до гніздечка. Тільки й біліли її груди та животик, зверху прикриті чорними блискучими крильцятками.

З гніздечка виставлялося завжди декілька жовтих дзьобиків та білих шийок, чорні, наче пацьорки, очка сяяли на чорних блискучих голівках. Вони жмурились до сонця.

Ластовенята ждали, щоб мати принесла їсти. Як тільки вона появлялась та ставала на краєчку гнізда, писклята викрикували голосно та всі нараз роззявляли дзьобики. Мати-ластівочка вкладала туди мушку, раз одному, то знову другому. Зараз же кидалась знову в повітря, щоб ловити нових мушок. Та малим жерунам ніколи не було досить. Вони зранку до вечора квилили, а їхні блискучі оченятка дивились цікаво й жадібно навздогін матері, слідкуючи за її льотом.

Так жили ластівочки під дахом лісничівки. З самого ранку аж до вечора ластівки кружляли в повітрі, щебечучи біля дому.

У Лясі була приятелька: сільська пастушка Юстина. Вона заходила до Лясі, гралася з нею її іграшками, причому співала бойківських пісеньок та розказувала різні сільські історії. Ласувала вона радо, а цукор любила над усе. Часом і стрічку до кіс дарувала їй Ляся. Юстина мала чорні виразні очі, що дивилися злодійкувато з-під хустини. Вона знала, де й яке гніздечко, яка це пташинка, скільки яєчок знесла та скільки малих вивела. Лазила по деревах тихо й зручно, як кицька, викрадала з гнізд яєчка або пташок. Вона навіть джмелів не боялася, бо, знайшовши в землі їхнє гніздо та обганяючись від них гілкою, викрадала їм мед. О, Юстина не боялась нікого, навіть пана Вірстюка: вона крала із саду зелені, ще тверді яблука.

(………………………….) [1] Відсутні стор. 145-160

………….дуже погано. На розправу він не пішов, замкнувся в своїй хатці, заліпив отвір та ліг спати. Проти того довелося вжити сили: його власний оборонець Роман узяв цілу хату разом із Слимаком на спину й притягнув до суду. Оце тепер Слимакова хата стоїть перед суворим обличчям суду, а Павло спить. Хай собі суд радить на здоров’я!

Прокурор: Обвинувачений, прошу вас відповідати, мовчанкою тільки шкодите собі!

Немає відповіді.

Оборонець: Прошу Високий Суд дозволити мені говорити від імени мого клієнта. Він є нездоровий.

Прокурор: Чи приклав лікарське свідоцтво?

Довелося шукати в актах, та ніякого свідоцтва Павло Слимак не приклав. Справа була проста, він був здоровий, як тільки може бути здоровим слимак, але вдача в нього брутальна й нечемна. Врешті, він звик легковажити небезпекою, замкнувшись у своїй хаті. Хай там інші турбуються своїми шкодами! Тож мусів Суд вести розправу, не почувши від нього ні слова.

Оборонець: Прошу, Високий Суде, вислухати моїх слів…

На лаві Присяжних рух. Це Ічок задрімав підчас розправи, і Мая хотіла збудити його поштовхом у бік. Але тому, що його тіло наїжене голками, вона поранила собі лапку, та, пом’явкуючи, почала її смоктати. Ви теж, поранивши пальця, зараз же стромляєте його в рот.