Cофія Парфанович - У лісничівці

Замість Лясі, в клітці прибирала сама пані Вірстюкова, або служниця. Але Маленькі співали собі й були щасливі.

Харчі для папуг були завжди однакові: мішане насіння, вапно та вода. А там і зелені гілки. І житло в них було те саме, й ціле їхнє життя йшло без змін. Але ж одного ранку в клітці стало тихо.

— Чому це пташки не співають? — подумала пані Ганна. Вона зазирнула до клітки й побачила, що там нерухомо лежав Маленький. Простер ніжки, згорнув крильцята, щільно закрив очі.

Що сталося?!

Пані Ганна взяла пташка до рук, відчинила дзьобик, старалась оживити його своїм теплим віддихом. Але він не ворушився.

— 0! Милий мій пташку, невже ти не живеш?! Хто ж співатиме нам пісень? Хто пеститиме твою дружину та разом з нею виводитиме діточок? Хіба можливо, щоб ти замовк навіки?! Ти ж учора ще був веселенький та повний пташиної радости. Де ж поділася твоя маленька душечка?

Пані Ганна мала сльози на очах. Жодні спроби оживити пташка не помогли. Дзьобик, завжди готовий до пестощів, був мертвий і холодний. Ніжне пташине сердечко захололо. Був, як листочок, що його буря зірвала з дерева: зелений, лискучий, але не живий.

Синенька Пані сиділа в кутку клітки, на гілці, й переляканими очима дивилась на чоловіка. Вона мовчала.

— Василю, Василю! Маленький згинув!

Голос у пані Ганни дрижав. Пан Василь розглядав неживого пташка та журився разом з дружиною.

Пані Ганна поклала пташка назад до клітки та говорила до самочки:

— Бідна, бідна Маленька, покинув тебе твій добрий, милий чоловік. Як же ж ти житимеш тепер сама?

Його поклали до дерев’яної коробочки, вимощеної сіном. Пан Вірстюк забив її цвяшками, і ціла сім’я пішла з ним на цвинтар. Викопавши ямку на гробі Ганниного батька, поховали там Маленького.

— Відтепер він співатиме Дідусеві. Дідусь так любив дерева, квіти, пташків і звірят. Хай же Маленький летить у далекі, незнані світи, відшукає Дідуся та передасть йому від нас привіт і заспіває йому таких пісень, як співав нам.

Сумно стало в хаті без Маленького. Самочка сама не співала. Вона забилась у куток клітки, закрила очі, й так сиділа, напушившись. Не помагало і дзеркальце, що його поставили в кутку. Вона й їсти не хотіла.

— Що ж ми зробимо з Синенькою? — радилась пані Ганна з чоловіком. — Сама вона загине, купувати ж для неї нового чоловіка так швидко по смерті коханого Маленького…

— Та й не знати, чи Синенька хотіла б мати іншого чоловіка, замість свого любого?

Тож панство Вірстюки вирішили: віднести Синеньку до Мушки, що її батько вчителював у тому ж селі. У Мушки було два сини від Синенької. їх Ляся подарувала приятельці ще тоді, як не було знати, що вони обидва будуть самцями.

— Підеш жити до синів, Маленька. На старість добре мамі жити при дітях. Не будеш сама, й вони співатимуть тобі так, як колись їхній батько…

Так і зробили. Синенька зажила з синами, згодом призвичаїлася й живе там до сьогодні. А панство Вірстюки часто відвідують її. І кожного разу приносять вони для неї зелену гілку, хоч би це було й серед зими.

Пані Ганна мала багато квіток. Вирощувала їх влітку в саду. Але й у хаті в неї було багато рослин: аспарагуси, що мають довгі віти, всипане дрібного чатинкою листя, полудневу сосну, що її називають аравкарією, папороті з глибоко вирізаним листям. Мала вона також рослини, що цвіли: геранії, які застелювали вікна яскравим квітом, бегонії з холодним і блискучим листячком та дрібними квітами — рожевими, або червоними. Всіх квітів пані Ганни не перечислив би й не назвав би.

Найцікавіший з усіх був старий довгоногий філодендрон. Його вона дістала, коли ще був молодою рослинкою та мав два широкі, наче лопатки, листки. Перші листки філодендрона мають бережки цілі, і є вони м’які, ясно- зелені та лискучі. Але згодом від одного листка відгалуджуються інші. Виглядає так, наче б один листок родив другий, був його матір’ю. Де-далі листки стають більше витинані та темніші й твердіші. Разом росте стовбур цього куща, вигинається колінами й звивається, набираючи схожости з гадюкою.

Спитаєте: як же ж оця гадюка стовбура: лежить на землі, чи звисає? Ні, вона пнеться вгору. Тримає її міцне, тверде коріння. Глянеш, аж десь на стовбурі зав’язується маленький вузлик. Він швидко росте та видовжується. Це корінець. Він спочатку зеленавий, потім робиться бронзовобурим. Якоюсь відвічною мудрістю рослин кермується корінь і врешті знаходить землю. Навіть з кількаметрових висот оте коріння сходить униз і вростає в грунт. Воно, наче на руках, піддержує філодендроновий кущ. Але коріння філодендрона сплітається, й коли у вас є трохи уяви, вам здається, що ви бачите крізь нього зелені джунглі Південної Америки, батьківщини філодендрона. Він разом з ліянами творить гущавину, де цвітуть предивні рослини та чаяться хижі звірі.