Cофія Парфанович - У лісничівці

Писклятко стояло серед клітки, хитаючись на слабких ще ніжках та жмурило очі, що їх разило надто яскраве світло. Батьки були помітно схвильовані та обоє щось голосно викрикували. Згодом мати нагодувала дитину так, як і в гніздечку.

— Спробуємо їм дати варене яєчко, як це дають курчатам, — говорила пані Ганна. Ляся боялась за своїх пташок.

— А йому не пошкодить яєчко?

— Не повинно б. Та ми побачимо, чи воно їстиме?

І дійсно, дрібно посічене яєчко наперед спробувала мати, згодом же почало клювати й писклятко. Воно робило це досить несміло й незграбно першого дня, але другого, чи третього вже зовсім хоробро бралося до діла. Далі, глянь — уже сягає до мисочки та бере зернятка й лущить їх своїм викривленим дзьобиком.

Згодом Срібний Дімок загомонів на всі лади та густо заселився. Аж шестеро пташок жило тепер у ньому. Вони пурхали по клітці, лазили по гілках і стінах, цвірінькали й співали. У кімнаті, довкруги клітки, лежала полова. Марися, що прибирала кімнату, хитала незадоволено головою:

— Не можна хати втримати в порядку. Всюди повно полови! А крик і гамір такий, що голова розвалюється!

Марися була важною особою в домі. її незадоволення мало значення. Та, правду кажучи, в хаті стало аж надто шумно.

— Що зробимо з пташками, Василю? — питала пані Ганна чоловіка. — Малеча така криклива, що свого слова не почуєш, та й Марися нарікає. Мені самій остогидла ця полова. Знайдеш її і в волоссі, і в зупі, і в ліжку, і в черевиках…

— Ха-ха-ха! — реготався пан Вірстюк. — Ось, привикнемо, та їстимемо ґрис, як колись наш Цапуньо…

— Жарт жартом, а треба щось із тими птахами зробити. Не будем же держати цілу банду в хаті.

О! Не було нічого легшого! Усі Лясині приятельки, всі Славкові товариші дуже цікавились сім’єю Маленьких, а коли в них появились діти, не одна пара дитячих очей заздро гляділа на них. Тож одного дня панство Маленькі залишились самі: одну парочку дістала Мушка, а другу Славків приятель Юрко.

В хаті знову стало тихіше. Обидві пташки співали й щебетали, полова перестала літати довкруги.

Не видно було, щоб Маленькі журилися за дітьми. Мабуть пташки свідомі того, що, підрісши, писклята вилітають у світ, і далі ними не турбуються.

Спокійні дні настали тепер для Синенької Пані: вона не мусіла сидіти в гнізді, вигрівати дітей та годувати їх. Наївшися, сідала на гілку, вишолопувала собі пір’ячко та слухала пісень свого чоловіка. Правда, це шолопання навіть спонукало пана Вірстюка читати окрему книжку про звичаї папуг. Здавалося, що Маленькі мають воші, чи якусь біду. Але книжка роз’яснила, що пташки так впорядковують своє пір’я й ніяких вошей у них немає.

Отже, Маленькі жили мирно та безжурно. Тричі на рік Синенька Пані несла яєчка та виводила дітей. Враховуючи потрібний на те час, бачимо, що відпочинок між одним і другим материнським обов’язком не був великий. Але обоє Маленькі виконували його з радістю, і завжди з незмінною дбайливістю. І в сім’ї Вірстюків чергове виведення малечі було наймилішим і повним сподівань часом. Згодом у Лясі назбиралася ціла скляна коробочка порожніх яєчок. Вони лежали на рожевому шовкові, й ними Ляся пишалася та хвалилася перед гістьми.

Коли самочка починала нестися, в сім’ї Вірстюків завівся такий звичай: вони закладалися щодо кількости яєчок. Один казав — шість, другий — сім, третій — десять, як хто. Хто вигравав, діставав подвійну пайку шоколядового торту.

Далі придумали новий заклад: скільки писклят вийде з яєчок? Хто виграв, діставав шоколяду. І, нарешті, третій заклад: якого кольору й скільки буде писклят? Тут уже закладались тільки діти, а програвали завжди батьки: вони мусіли тому, хто виграв, купити якийсь дарунок. Як би ни було, так для Маленьких, як для сім’ї Вірстюків це були прегарні й премилі часи.

Щасливе подружнє життя Маленьких тривало й тривало роками. Зими замінювали весни, а літо уступало місце осені. Рік ішов за роком. Що б не діялось на світі, в лісничівці було затишно й приємно. Уже тяжкі хмари нависли над світом та віщували війну. Але Маленькі жили собі й далі виводили дітей. Діти у Вірстюків теж підростали. Ляся вже навіть покинула рідний дім та ходила до гімназії в Стрию, а додому приїздила на Свята. Славко скінчив народню школу. Навіть Андрійко, який був ще немовлятком тоді, коли шумувала повінь і Сільва не могла дістатись до дому, тепер уже мав шість літ та робив гармідер у хаті більше, як усі писклята разом. Його ще не цікавило життя звірят, натомість м’яч, кубики й книжки з образками були йому куди цікавіші.