Джеральд Даррелл - Моя сім'я та інші звірі

— Ну-ну, тихше, синку, — заспокійливо сказала мама.— Що трапилось?

— Змії,— прогарчав Леслі,— зміюки, от що трапилось!

Гості по-різному прореагували на цю сцену. Ті, хто нас добре знав, з жадібною цікавістю ловили кожне слово, а недавні знайомі подумали, що Леслі, либонь, трохи несповна розуму, і вагалися: чи не звертати ні на що уваги й продовжувати невимушену бесіду, чи схопити Леслі, поки він ще ні на кого не кинувся.

— Про що ти балакаєш, синку?

— Цей капосний хлопець набив трикляту ванну чортовими зміюками,— прояснив ситуацію Леслі.

— Мова, синку, слідкуй за мовою! — автоматично зауважила мама і зронила мимохіть: — Піди накинь що-небудь, а то застудишся.

— Збіса здоровецькі тварюки, кожна завбільшки з пожежний шланг... Дивуюся, як вони мене не покусали.

— Ну нічого, синку. Це я винна, я порадила Джеррі покласти їх туди,— винувато сказала мама і, відчуваючи, що гостям треба дати якесь роз’яснення, додала: — У них був сонячний удар, у бідолашок.

— Ну знаєш, мамо! Це вже занадто! — вигукнув Ларрі.

— А ти не втручайся, синку,— твердо мовила мама.— Адже це Леслі купався із зміями.

— Не розумію, чому Ларрі завжди в усе втручається? — докинула від себе Марго.

— Втручається? Це зовсім не так. Але якщо мама таємно змовляється з Джеррі і вони набивають ванну зміями, я просто змушений висловити своє невдоволення.

— Ет, замовкни! — сказав Леслі.— Я волію знати, коли він прибере звідтіля тих гадюк?

— Мені здається, ви здіймаєте багато галасу знічев’я,— заявила Марго.

— Якщо вже необхідно, щоб ми обмивалися в гнізді королівських кобр, то я змушений буду переселитись,— сказав Ларрі.

— Зможу я викупатися чи ні? — прохрипів Леслі.

— А чому ти сам їх не витягнеш?

— Тільки святий Франціск Ассізький почував би себе тут як удома.

— Ах, ради бога, замовкніть!

— Я маю таке саме право висловлювати свої думки...

— Мені потрібна всього лиш ванна. Далебі, не так вже й багато я прошу...

— Тихше, любі мої, не сваріться. Джеррі, піди й витягни змій з ванни. Переклади їх в балію абощо.

— Ні! Викиньте їх геть під три чорти!

— Гаразд, синку, ти тільки не кричи.

Кінець кінцем я приніс з кухні каструлю й посадив туди водяних вужів. На мою превелику радість, вони зовсім очуняли і життєрадісно шипіли, коли я витягав їх із ванни. На веранду я повернувся якраз вчасно, щоб почути, як Ларрі виливає душу перед гостями:

— Запевняю вас, цей дім смертельно небезпечний. В кожній шпарині, в кожній нишпорці чаїться хижа звірина, ладна щомиті стрибнути на вас. Просто незбагненно, як я досі не зробився калікою на все життя. Тут невільно, наприклад, запалити сигарету. Здавалось би, така буденна, безневинна дія, але й вона таїть у собі загрозу. Не шанується навіть недоторканність моєї спальні. Спочатку мене атакувала скорпіониха, бридка звірюка, яка розсівала повсюди отруту й своїх виплодків. Потім мою кімнату сплюндрували сороки. Нині, як бачите, у нас змії у ванні, а довкола будинку гасає величезна зграя альбатросів, деренчливих, мов зіпсований водогін.

— Ларрі, синку, ти занадто згущуєш фарби,— сказала мама, неуважливо всміхаючись гостям.

— Дорога мамо, я не тільки не згущую фарби, а навпаки — вибілюю ситуацію. Згадай, як Квазімодо надумався спати в моїй кімнаті.

— В цьому не було нічого страшного, любий.

— Ще б пак,— з гідністю відповів Ларрі.— Дуже приємно, коли о пів на четверту ранку тебе розбуркує голуб і задирає хвоста прямо над твоїм оком...

— Так, ну гаразд, ми доволі поговорили про тварин,— квапливо перебила його мама.— Я думаю, стіл уже накритий; може, перейдемо туди?

В кожному разі,— не вгавав Ларрі,— цей хлопчисько небезпечний... Йому тільки й на думці звірина.

Всі рушили до столу. Гостям вказали їхні місця, всі порозсаджувалися і стали усміхатись один одному. Наступної миті двоє з гостей зарепетували на гвалт і злетіли зі своїх стільців, мов ракети.

— О господи, що ж іще сталося? — стрепенулась мама.

— Мабуть, знову скорпіони,— мугикнув Ларрі, зриваючись з місця.

— Щось мене вкусило... вкусило за ногу!

— Ну от, маєте! — тріумфував Ларрі.— Що я вам казав? Не здивуюсь, якщо під столом виявиться парочка ведмедів.

Єдиний з-поміж гостей, хто не втратив самовладання перед лицем прихованої небезпеки, був Теодор. Він спокійно нахилився, підняв скатертину і зазирнув під стіл.

— Аг-га! — долинув звідти його приглушений голос.

— Що там? — запитала мама.

Теодор вигулькнув з-під скатерки.