Джеральд Даррелл - Моя сім'я та інші звірі

— Пригадую своє здивування,— пролунав у напівтемряві лукавий голос Теодора,— коли вперше мені довелося їхати зі Спіро. Не пам’ятаю зараз дослівно, про що тоді йшлося, але несподівано він заявив мені: «Знаєте, лікарю, коли я проїжджаю через яке-небудь село, там завжди безлюдно». Я з жахом уявив собі... гм... безлюдні поселення і величезні гори трупів обабіч дороги... За мить Спіро додав: «Еге ж, коли я лечу через село, я завжди сигналю на гвалт і розлякую всіх до смерті».

Автомобіль підкотив до будинку, світло фар на секунду ковзнуло по веранді, висвітивши зелену філігрань вологих виноградних листків, невеличкі групи гостей, що гомоніли й сміялися, двох сільських юнок в пурпурових хустинах, які накривали на стіл, злегка човгаючи босими ногами по кам’яних плитках. Машина спинилась, гуркіт мотора затих, і Спіро вивалився на стежку, притискуючи до грудей чималий і, очевидно, важкий клунок в обгортковому папері.

— Пресвятий боже! Дивіться! — драматично вигукнув Ларрі, вказуючи на клунок тремтячим пальцем.— Видавці знову повернули мені рукопис.

Спіро вповільнив кроки і насупив брови.

— Ні, мастер Ларрі, слово честі, ні,— пояснив він серйозно.— Тут три індички. Моя жінка засмажила їх для вашої матері.

— А! Тоді ще є надія,— зітхнув Ларрі з перебільшеним полегшенням.— Від шоку я мало не знепритомнів. Ходімо всі до хати, перехилимо по чарці.

В кімнатах горіли лампи. Різнобарвні фрески Марго, розвішані по стінах, тихо шелестіли від вечірнього леготу. Забриніли, задзеленькали келихи, корки глухо ляскали, мов камінці, кинуті у колодязь, сифони зітхали, ніби втомлені поїзди. Гості потроху оживали; очі в них заблищали, розмови звучали дедалі голосніше.

Втомившись від галасу і втративши надію привернути до себе мамину увагу, Додо вирішила самотиною прогулятися по садку. Не встигла вона пришкандибати до освітленої місяцем магнолії, як зненацька перед нею виросла ціла зграя наїжачених, агресивних, страхітливих псів, які, без сумніву, мали найлихіші наміри щодо неї. Перелякано завищавши, Додо задерла хвоста і кинулась назад до будинку з максимально можливою для її коротких тлустих ніг швидкістю. Проте жагучі залицяльники не збирались відступати без боротьби. Цілісінький день вони простирчали тут на спеці, сподіваючись познайомитися з Додо, і тепер не бажали втрачати таку послану небом нагоду. З пронизливим криком Додо увірвалась в переповнену вітальню, а за нею вихором влетіла зграя засапаних, знавіснілих псів.

Роджер, В’юн та Нехлюй, що тихо-мирно дрімали на кухні, стрімголов примчали в кімнату й аж остовпіли від обурення. Якщо вже комусь і судилося звабити Додо, міркували вони, то це має бути один з них, а не якийсь там миршавий, зачучверілий селюцький псюга. І вони озвіріло накинулись на переслідувачів Додо. Закрутилася дика веремія, собаки затято зчепилися між собою, а нажахані гості в паніці повилазили на стільці й крісла, рятуючись від оскаженілих псів.

— Це вовки!..— лементував Ларрі, спритно стрибаючи на стілець.— Доведеться нам тут зимувати.

— Спокійно, спокійно! — ревів Леслі, хапаючи подушку і жбурляючи нею в найближчий клубок знавіснілих собак. За мить злющі, роззявлені пащі розшматували її на клоччя.

Величезна хмара пір’я знялась у повітря і попливла над полем бою.

— Де Додо? — нервувала мама.— Знайдіть мені Додо, вони її загризуть.

— Розбороніть їх! Вгамуйте! Вони загризуть одне одного! — галасувала Марго і, схопивши сифон з содовою водою, заходилась енергійно поливати всіх підряд: і гостей, і собак.

З— дається, перець добре допомагає проти собачих бійок,— зауважив Теодор, у якого вся борода була обліплена пір’ям, неначе снігом.— Хоча сам я ніколи цього не пробував.

— Боже мій! — волав Кралевський.— Обережно!.. Рятуйте дам!

І згідно зі своїм закликом він допоміг якійсь матроні вилізти на диван і сам туди виліз.

— Вода теж вважається ефективним засобом,— замислено вів далі Теодор і, влучивши момент, акуратно вихлюпнув вино зі свого келиха на найближчого собаку.

Прийнявши Теодорову пораду, Спіро метнувся на кухню й приніс звідти повну каністру води. Спинившись на порозі, він обома руками підняв її над головою.

— Обережно! — гарикнув він.— Зараз я всиплю цим недоноскам!

Гості дременули навтьоки, але не досить моторно. Скляна іскриста маса води прорізала повітря і гепнула на підлогу, знову вихлюпнулась вгору й могутньою хвилею розкотилась по кімнаті. У більшості гостей вигляд був тепер украй жалюгідний, але собак це одразу ж вгамувало. Перелякані несподіваним холодним душем, вони хутко розчепились і накивали п’ятами, лишивши після себе несосвітенний хаос. Кімната скидалася на куряче сідало після бурі. Мокрі, обліплені пір’ям, по ній никали наші друзі. Пір’я кружляло довкола ламп, у повітрі різко пахло смаленим. Мама, тримаючи на руках Додо, оглядала розгромлену кімнату.