Джеральд Даррелл - Моя сім'я та інші звірі

Переглядаючи пошту, ми раз у раз обмінювались зауваженнями, а іноді зачитували окремі уривки вголос. Це робилося не з метою спілкування (однаково ніхто нікого не слухав), а задля того, щоб дістати більшу насолоду від нашої кореспонденції. Щоправда, траплялось, що котрась новина з достатньою долею сенсації могла привернути до себе загальну увагу. Саме так і сталося в один із днів напровесні, коли небо було мов блакитне скло, а ми всі сиділи в ажурній тіні виноградного листя, поглинаючи свіжу пошту.

— О, симпатично... Дивіться... органді з широкими рукавами... Найліпше, мабуть, зробити це з оксамиту... а може, парчевий верх і спідниця-кльош. А ось теж мило... правда ж, буде гарно з довгими білими рукавичками і літнім капелюшком?

Пауза. Чутно лише шарудіння паперу й легкі стогони Лугареції в їдальні. Роджер позіхає, за ним по черзі позіхають обидва цуцики.

— Боже! Яка красуня!.. Ось гляньте-но... оптичний приціл, ковзний затвор... Ну й кралечка! Гм... сто п’ятдесят... не так вже й дорого... За теперішніх часів це пристойна ціна... Побачимо... дубельтівка... чокбор... так... Мені здається, на крижнів треба щось трохи важче.

Роджер з блаженним виглядом чухає спершу одне вухо, потім друге, схиляє голову набік, стиха гарчить від задоволення. В’юн лягає неподалік і заплющує очі. Нехлюй марно ганяється за мухою, клацаючи щелепами.

— Ага! У Антуана нарешті прийняли поему! У нього справжній талант, тільки б він не зарив його в землю. Верлен, який встановлює друкарський верстат у стайні... Тьху! Мізерні тиражі власних робіт. О господи! Джордж Буллок почав писати портрети... портрети, ви чуєте! Він же свічки не годен намалювати... Ось, мамо, неодмінно прочитайте, чудова книга —«Драматурги епохи королеви Єлизавети»... вартісна річ... багатющий матеріал...

Роджер з гучним сопінням потягається назад, вишукує блоху, орудуючи передніми зубами, ніби машинкою для стриження волосся. В’юн смикає хвостом і лапами, його червонясті брови сіпаються в зачудуванні перед власним сновидінням. Нехлюй вдає, що спить, краєм ока слідкуючи за мухою.

— Тітонька Мейбл переїхала до Суссексу... Вона пише, що Генрі склав усі іспити й влаштовується в банк... принаймні, я думаю, що це банк... письмо в неї просто жахливе, незважаючи на дорогу освіту, якою вона завше так вихваляється... Дядечко Стівен зламав ногу, бідолашний старий... і зробив щось із нирками?.. Ах, ні, я зрозуміла... ну й почерк, дійсно... Він зламав ногу, впавши з драбини... Я гадала, в нього більше розсудливості... смішно лазити по драбинах у його віці... Том одружився... з однією з дівчат Гарнетів...

Насамкінець мама завжди лишала щомісячні пухлі послання, де адресу було виведено чіткими, округлими літерами. Це були епістоли від двоюрідної бабусі Герміони, вони постійно викликали спалахи невдоволення в нашій сім’ї. От і зараз всі ми відклали вбік кореспонденцію і напружили увагу, а мама з покірливим зітханням розгорнула листа на двадцять з лишком сторінок, зручніше вмостилась і почала читати.

— Вона пише, що лікарі майже не зоставили їй надії,— сповістила мама.

— Вони не зоставляють їй анінайменшої надії от уже сорок років, а вона й досі здорова як бик,— зауважив Ларрі.

— ...її завжди трохи дивувало те, що ми отак собі майнули до Греції, адже у них там зараз гнила зима, і вона думає, що, можливо, це було вельми далекоглядно з нашого боку вибрати такий цілющий, бальзамічний клімат.

— Бальзамічний! Ну й слівце!

— О, царице небесна!.. Ох, ні... о боже!

— В чім річ?

— Вона збирається приїхати до нас... лікарі рекомендують їй теплий клімат!

— Ні, ні, тільки не це! Такого я не переживу!— скрикнув Ларрі, зриваючись з місця.— Ми ситі по горло болячками Лугареції, не вистачає ще двоюрідної бабки Герміони, яка буде конати тут щохвилини. Ви мусите відкараскатись од неї, мамо... Скажіть, що в нас і так тісно.

— Але це неможливо, синку. Я написала їй в останньому листі, який у нас просторий будинок.

— Може, вона вже забула,— висловив оптимістичне припущення Леслі.

— Ні, не забула. Вона якраз згадує про це... Де ж воно?.. Ага, осьдечки:«Оскільки тепер ви можете собі дозволити наймати таке просторе приміщення, я певна, люба Лу, що ви не відмовите в скромному притулкові старій жінці, якій уже недовго топтати ряст». От бачите! Чим тут зарадиш, скажіть на ласку?

— Напишіть їй, що на острові лютує епідемія віспи, і вишліть фото з прищами Марго,— запропонував Ларрі.

— Не городи нісенітниці, любий. До того ж я писала їй, яке це здорове місце.