Джеральд Даррелл - Моя сім'я та інші звірі

— Дрібницею? Якби ти мав бодай невеличкий мисливський досвід, ти б таке не бовкав.

— Я не вважаю, що для цього неодмінно треба мати практичний досвід. По-моєму, цілком достатньо холодного розрахунку, витримки і твердої руки.

— Не верзи казна-що!— скипів Леслі.— Тобі завше здається абищицею те, що зроблено іншими.

— Це кара за універсалізм,— зітхнув Ларрі.— Все виявляється до смішного простим, коли я берусь до діла. Тим-то мене дивує, навіщо так метушитись з приводу найзвичайнісінького влучного пострілу.

— До смішного простим?— скептично повторив Леслі.— Я ще зроду не бачив, щоб ти коли-небудь сам зробив те, що радиш іншим.

— Злісний наклеп,— боронився зачеплений за живе Ларрі.— Я завжди готовий на ділі довести істинність моїх ідей.

— Он як. Тоді подивимось на твій дуплет.

— Згода. Ти постачаєш зброю і дичину, а я доведу, що тут непотрібні якісь виняткові здібності. Головне — діяльний розум, здатний з математичною точністю все розрахувати.

— Гаразд, завтра вирушаємо на болото по бекасів. Отам і проявиш свій діяльний розум.

— Мені не принесе задоволення забій птахів, які, судячи з усього, хиріють від самого народження,— сказав Ларрі,— але, оскільки йдеться про мою честь, я пожертвую ними.

— Дай боже, щоб ти хоч одного встрелив,— зауважив Леслі.

— Діти мої, ви сперечаєтеся через такий дріб’язок,— глибокодумно мовила мама, стираючи пух з окулярів.

— Я згодна з Леслі,— несподівано вихопилась Марго.— Ларрі полюбляє напучувати людей, а сам нічого не робить. Йому піде на користь цей урок. Леслі — просто молодчина, уколошкав зразу двох з одного маху, чи як там воно зветься.

Леслі, вирішивши, що Марго неправильно оцінила його доблесть, заходився ще раз, детальніше, описувати епізод.

Цілу ніч йшов дощ, тож рано-вранці, коли ми вирушали дивитись на подвиг Ларрі, під ногами чвакотіла грязюка і мокра земля пахла, мов кекс з коринкою. З нагоди урочистої події Ларрі встромив у свій твідовий капелюх велике індиче перо і тепер виглядав, наче маленький, імпозантний, сповнений безмежної гідності Робін Гуд. Всю дорогу до болота він невгамовно ремствував і скаржився. Йому було холодно; він не розумів, чому Леслі не повірив йому на слово без оцього сміховинного фарсу; рушниця в нього важка, і дичини там, певно, не трапиться взагалі, бо хто ж вистромить носа на таку холоднечу, як сьогодні, хіба якийсь недоумкуватий пінгвін. Суворі й невблаганні, ми гнали його до болота, пропускаючи повз вуха всі скарги й протести.

Це болото утворилося на дні невеличкої долини — акрів десять низовини, яку оброблювано протягом весняних та літніх місяців. У зимовий час їй попускали заростати, і вона вкривалась густим очеретом і травами, серед яких вилися зрошувальні канави, вщерть наповнені каламутною водою. Ці канави з грузькою тванню набагато утруднювали нам хід. Де-де через них було перекинуто вузькі дощані місточки, здебільшого хиткі й трухляві. А проте тільки завдяки цим кладкам ми могли пересуватися по болоту. Скільки ж часу марнувалось на вишукування чергового містка.

Заледве ми перейшли першу кладку, як з-під ніг у нас шугнуло троє бекасів і дременуло геть, погойдуючись на льоту. Ларрі скинув рушницю і натиснув на гашетку. Курки спустились, але пострілу не було.

— Не завадило б спершу її зарядити,— зловтішно мовив Леслі.

— Я думав, ти це зробив,— огризнувся Ларрі.— Хай йому грець, ти ж все-таки відповідаєш за зброю! Я був би підстрелив цю пару, якби не твоя нерозторопність.

Ларрі набив рушницю, і ми знову побрели крізь очеретиння. Перед нами, хоч куди б ми йшли, весь час настирливо скрекотали дві сороки, остерігаючи дичину. Ларрі чортихався, сипав прокльонами, але пронизливе скрекотіння не вщухало. Закипаючи гнівом, він спинився перед містком, навислим над широкою смугою спокійної води, і роздратовано спитав:

— Невже ніяк не можна вгамувати цих квоктух? Вони ж розполохають всю дичину в окрузі.

— Тільки не бекасів,— запевнив Леслі.— Бекаси сидітимуть глухо, аж доки ти не наступиш на них.

— Навряд чи варто йти далі,— сказав Ларрі.— 3 однаковим успіхом можна вислати вперед духовий оркестр.

Він узяв рушницю під пахву і, роздратований, рушив на місток. Отам то все і скоїлось. Ларрі саме дійшов до середини рипучої хиткої кладки, коли з високої трави по той бік випурхнуло стрілою двоє бекасів. Від хвилювання він геть-чисто забув про ненадійність свого становища. Скинув рушницю на плече і, балансуючи на тремтячому містку, бабахнув з обох цівок. Рушниця гримнула, бекаси дали дьору, а Ларрі з несамовитим криком шубовснув у канаву.