Джеральд Даррелл - Моя сім'я та інші звірі

— Це просто нестерпно, мамо!— скипів Ларрі.— Я так мріяв спокійно попрацювати влітку, запросивши тільки найближчих друзів, а тепер нам загрожує нашестя цієї набридливої старої верблюдиці, пропахлої нафталіном, що безперестанку виспівує псалми у вбиральні.

— Ти перебільшуєш, синку. І я не розумію, навіщо ти приплів сюди вбиральню. Я ніколи не чула, щоб вона співала псалми будь-де.

— Вона співає їх безперервно... а на площинці тим часом шикується черга.

— Ну, хоч би там як, а треба знайти якусь вірогідну відмовку. Не випадає ж писати, що ми не хочемо прийняти її через псалми.

— Чом би й ні?

— Облиш, синку. Все-таки вона наша родичка.

— Ну то й що? Невже ми маємо панькатися з цією фурією тільки через те, що вона наша родичка? Адже найрозумніше було б прив’язати її до стовпа і спалити.

— Це вже занадто,— заперечила мама не дуже щиро.

— Люба мамочко, з усіх настирливих, надокучливих родичів ця, безсумнівно, найжахливіша. Я не можу збагнути, хоч убий, чому ви взагалі з нею спілкуєтеся.

— Але ж я мушу відповідати на її листи, чи не так?

— Необов’язково. Напишіть на них: «Адресат вибув»,— і відсилайте назад.

— Я не можу цього зробити, серденько. Вони впізнають мій почерк. Окрім того, цей лист я вже розпечатала,— нерішуче сказала мама.

— А може, написати їй, що ви захворіли?— запропонувала Марго.

— Атож, ми скажемо, що лікарі вже поставили на вас хрест,— докинув Леслі.

— Я сам складу цього листа,— зрадів Ларрі.

— Нізащо,— твердо заявила мама.— Якщо ти це зробиш, вона одразу примчить доглядати мене. Ти ж її знаєш.

— Ніяк не можу второпати, нащо ви підтримуєте з ними стосунки? — розпачливо мовив Ларрі.— Що це вам дає? Всі вони або допотопні зануди, або несповна розуму.

— Ти не правий, вони цілком при здоровому глузді,— заперечила мама.

— Дурниці... Візьміть хоча б тітку Берту з її вигаданими кішками... Або дядька Патріка, який ходить майже роздягнутий і розповідає всім направо й наліво, як він убивав китів складаним ножиком... Всі вони звихнуті.

— Я згодна, у них є свої дивацтва. Але ж усі вони дуже старенькі, в їхньому віці так і має бути. І зовсім вони не звихнуті,— пояснила мама і додала щиросердно: — В кожному разі, не настільки, щоб їх можна було спекатись.

— Ну, гаразд,— із вдаваною упокореністю сказав Ларрі.— Якщо нам загрожує навала родичів, лишається єдиний вихід.

— А саме?— мама з надією глянула поверх окулярів.

— Переїхати, звичайно.

— Переїхати? Куди переїхати?— спантеличено пробелькотіла мама.

— У менший будинок. Тоді ви зможете написати всім цим причепам, що в нас немає місця.

— Не будь дурником, Ларрі. Хіба можна без кінця переїжджати? Ми й так переїхали сюди, щоб дати відкоша твоїм друзям.

— Ну, а тепер переїдемо, щоб дати відкоша родичам.

— Але ж ми не можемо гасати по всьому острову... Люди подумають, що ми ненормальні.

— Вони й поготів так подумають, якщо сюди прибуде ця стара гарпія. Слово честі, мамо, мої нерви не витримають, якщо вона прителіпається. Візьму тоді у Леслі рушницю і продірявлю їй корсет.

— Ларрі! Я прошу тебе, не говори таких речей в присутності Джеррі.

— Я тільки попереджаю вас.

Запала мовчанка, мама гарячково протирала окуляри.

— Але ж це... це... безглуздя міняти отак помешкання,— промовила вона нарешті.

Нічого безглуздого в цьому немає,— здивувався Ларрі.— Цілком логічний вихід із становища.

— Авжеж,— погодився Леслі.— Це своєрідний самозахист.

— Будьте розсудливі, мамо,— сказала Марго.— Врешті-решт, переїзд — добре, а два — краще.

І, повторюючи про себе цю нову приказку, ми переїхали.

Наш новий, білий мов сніг особняк з широкого, густо обплетеного виноградом верандою височів на узгір’ї серед оливкових дерев. Перед ним примостився крихітний, завбільшки чи не з носовик, садок, охайно обгороджений і буйно зарослий дикими квітами. Всю грядку вкривала густою тінню величезна магнолія з темно-зеленим глянцевим листям. Від садиби вниз крутосхилом до проїжджого шляху спускалась уторована дорога, що в’юнилася між оливковими гаями, виноградниками та помаранчевими садами.

Будинок нам сподобався з першого погляду, щойно Спіро підвіз нас до нього. Старий, проте надзвичайно елегантний, він стояв, пишаючись, серед хмільних олив, неначе денді вісімнадцятого століття перед юрмою пейзанок. Його чарівність в моїх очах ще більше зросла, коли в одній з кімнат я надибав кажана; він висів догори ногами на віконниці і досить злостиво джерготав. Я сподівався, що кажан залишиться квартирувати в будинку, але він після нашого переїзду одразу зметикував, що приміщення стає надміру багатолюдним, і відбув до якогось затишного стовбура оливи. Мене засмутило це його рішення, однак на той час у мене було безліч інших справ, і невдовзі я забув про кажана.