Теодор роздивлявся їх, примруживши очі.
— Ага-а,— вимовив він.— Авжеж... гм... так.
Витягнувши з кишені камізельки маленького складеного ножика, він злегка підчепив лезом ляду потайника й відкрив її.
— Гм... так,— повторив він.— Cteniza.
Зазирнувши в глиб тунелю, Теодор подув туди і знову прилаштував ляду на місце.
— Так, це нірки земляних павуків,— підтвердив він.— Тільки в цій, здається, ніхто не мешкає. Як правило, павук опирається на ляду... е-е... потайника ногами чи, вірніше, кігтиками і притискує її так міцно, що треба бути надзвичайно обережним, відкриваючи ляду. Інакше можна зруйнувати схованку. Гм... так... ясна річ, це нірки самок. Самець риє таку саму нірку, лише вдвічі меншу.
Я сказав, що це найдивовижніші споруди з усіх, які мені пощастило бачити взагалі.
— О, так!— відповів Теодор.— Вони справді дивовижні. Але от що мене завжди спантеличує: як самиця дізнається про наближення самця?
Я розгублено мовчав, а Теодор, швидко зиркнувши на мене, вів далі:
— Павук, звісно, сидить всередині нірки й чигає на здобич... мух, коників тощо. Певне, павуки якось відчувають близькість інших комах. Якщо відстань невелика, павук... е-е... вистрибує зненацька зі схованки й хапає горопашну жертву. Ну от, а коли самець розшукує самицю, він також пробирається до потайника крізь моховиння, і я часто думаю, чому ж його ніколи... е-е... не проковтне помилково самиця. Звичайно, можемо припустити, що кроки його звучать специфічно. Або ж він уміє подавати... ну, знаєш... якийсь сигнал, і самиця впізнає його.
На зворотному шляху ми обидва мовчали, а коли дійшли до роздоріжжя, я сказав, що тут мушу попрощатися з ним.
— О, так, до побачення,— зронив Теодор, уважно розглядаючи свої черевики.— Мені було дуже приємно познайомитись з тобою.
Ми трохи постояли мовчки. Теодор, як я зрозумів пізніше, завжди ніяковів, коли знайомився або прощався з людьми. Ще з хвилину він пильно розглядав черевики, тоді простягнув мені руку.
— На все добре,— серйозно сказав він.— Я... е-е... сподіваюсь, що ми ще зустрінемося.
Він обернувся і, розмахуючи патерицею, попрямував униз, кидаючи довкола спостережливі погляди. Я дивився йому навздогін, потім неквапно рушив додому. Теодор збентежив і водночас причарував мене. По-перше, я вважав його непересічною особистістю: без сумніву, він був видатним ученим (про це свідчила його борода). Власне, Теодор був єдиною людиною, котра поділяла мою любов до зоології. По-друге, мене до краю тішило, що він поводився і розмовляв зі мною так, наче ми були однолітками. У нас в родині всі говорили зі мною, як з рівним, і я не любив тих людей, хто намагався виявити мені свою поблажливість. А Теодор звертався до мене, як до рівного не лише за віком, але й за знаннями.
Весь час я думав про те, що він розповів мені про земляних павуків. Уявляв собі, як павук причаївся в своєму шовковому тунелі, як тримає ляду скривленими кігтиками, прислухаючись до метушні комах нагорі. Цікаво, як все це звучить для земляного павука? Мабуть, равлик, що повзе по моховому килимі, шурхотить, мов липучий пластир, а багатоніжка цокотить, наче загін кінноти. Муха дріботить різко, уривчасто, спиняючись на секунду, щоб помити передні лапки,— деренчливий тупий звук, схожий на скреготіння точила. Великі жуки, думав я, гуркочуть, ніби парові котки, а менші комашки — сонечка, наприклад,— шелестять, як дитячі накрутці іграшки.
Ці думи заполонили мене, я прошкував вечірніми полями додому, щоб швидше розповісти про своє нове відкриття та про знайомство з Теодором. Мені хотілося зустрітися з ним знову, задати йому безліч запитань, проте хтозна? Чи захоче він гаяти на мене час? Непокоївся я даремно, бо за два дні Леслі, повернувшись із міста, вручив мені невеликий пакет.
— Стрів бородатого денді,— лаконічно повідомив він.— Ну, знаєш, того вченого. Сказав, що це для тебе.
Я не вірив власним очам. Невже для мене? Ні, тут щось не так. Хіба ж такий відомий учений завдаватиме собі клопоту й посилатиме мені посилки? Я перевернув пакет і на зворотному боці побачив своє ім’я, виведене акуратним письмом. Блискавично я розірвав папір. Всередині виявилась невеличка коробка і лист.
Дорогий Джеррі Даррелл,
після нашої нещодавньої розмови я подумав, що тобі для дослідження природи острова знадобиться який-небудь збільшувальний прилад. Посилаючи цей кишеньковий мікроскоп, я сподіваюсь, що він стане тобі в пригоді. У нього, звичайно, несильне збільшення, але ти побачиш, що для роботи в полі воно цілком достатнє.
Читать дальше