Джеральд Даррелл - Моя сім'я та інші звірі

Старий пастух, як я й передбачав, відпочивав у ажурній тіні виноградних лоз, що обвивали залізні грати. Однак,— така досада! — він не прокинувся. Розкинувся на грубо тесаному стільці, притуленому до стінки під небезпечним кутом. Руки звисають додолу, ноги простягнуто вперед, а пишні вуса, помаранчево-білі від нікотину й старості, здіймаються од хропіння, немов чудернацькі водорості на легкій хвилі. Короткі товсті пальці здригуються уві сні, а жовті нігті з тупими кінцями схожі на шматки стеарину. Засмагле обличчя Яні, пооране глибокими, як на сосновій корі, зморшками, незворушне, очі міцно заплющені. Я втопив зір у нього, силкуючись зусиллям волі розбудити Яні, проте даремно. Підійти до нього й розбурхати? Це було б нетактовно; тож я стояв і розмірковував, чи варто зачекати, поки він сам прокинеться, чи, може, все-таки піти до Леонори й потерпіти її балаканину. Якраз нагодився Роджер, він розшукував мене: вуха нашорошені, язик висолоплений. Роджер привітно крутнув хвостом і роззирнувся довкола з виглядом візитера, що знає: він тут почесний гість. Закляк на місці, ввесь наїжачився і спроквола посунув уперед, тремтячи від збудження. Роджер завважив те, що я прогавив: під стільцем Яні, вигнувши спину, сиділа потворна сіра кішка й стежила за нами нахабними зеленими очима. Я не встиг підскочити й притримати Роджера. Він уже зробив карколомний стрибок. Добре відпрацьованим гнучким рухом кішка вивернулась з-під стільця, блискавично промайнула в повітрі й учепилась гострими кігтями в гулясту лозину вгорі на гратах. Причаївшись поміж гронами світлого винограду, вона глипала вниз на собаку й стиха попирхувала. Роздрочений Роджер відкинув голову назад й загавкав люто, з погрозою.

Яні розплющив очі; стілець під ним похитнувся, руки з усієї снаги замолотили повітря, намагаючись втримати рівновагу. Стілець трохи погойдався в непевності, а потім з грюкотом гепнувся додолу.

— Святий Спірідіоне, захисти мене! — заволав Яні.— Господи, змилуйся!

Вуса в нього тремтіли, він блимав навсібіч, не добираючи, звідки увесь цей гамір. Аж ось помітив мене; я сидів собі на кам’яній огорожі — втілення скромності й безневинності. Так, ніби нічого не сталося, я ввічливо й сердечно привітався з Яні, поспитав, як йому відпочивалось. Старий пастух підвівся, усміхаючись, і енергійно почухав собі живіт.

— А, це від твого галасу в мене голова тріскається! Здоров, здоров. Сідай, маленький лорде.— Він витер стільця і запропонував його мені.— Радий тебе бачити. Може, підобідаєш зі мною? Спечно сьогодні, ох і спечно... У таку жарінь і пляшка розтопиться, їй-бо...

Він потягнувся, гучно позіхнув, оголивши беззубі, як у немовляти, ясна. І, обернувшись до хатинки, загорлав:

— Афродіто!.. Афродіто-о!.. Прокинься... іноземці прийшли... Маленький лорд сидить у мене... Принеси поїсти... агов, чуєш?

— Чую, чую,— долинув ізсередини приглушений голос.

Яні розповідав мені:

— Сьогодні я мав переганяти кіз до Гастурі. Але ж так спечно, так гаряче! В горах каміння таке розжарене, що від нього можна припалити цигарку. Отож я й вирішив: ліпше піду до Такі, покуштую його молодого вина. О Спірідіоне! Яке вино!.. Це не трунок, а кров дракона, саме ллється в горло... Божественний напій! Коли я прийшов додому, повітря мене геть розморило, я й задрімав тутечки.

Він зітхнув глибоко, але без каяття і витягнув з кишені пом’яту бляшанку з тютюном та сірий цигарковий папір. Брунатна мозоляста рука взяла пучечку золотистого тютюну, а пальці другої зграбно розрівняли його і швидко скрутили цигарку.

Яні замислено покурив з півхвилини, тоді змахнув крихту тютюну з вусів і знову поліз до кишені.

— Ось на, візьми, ти ж цікавишся божими створіннями,— Яні витягнув з кишені щільно закорковану пляшечку, повну золотавої оливкової олії.— Глянь-но, що спіймав сьогодні вранці. Чигав під валуном, лихий чорт. Хитрий, шельма! Єдиний, хто може вжалити навіть спиною.

Пляшечка, по вінця наповнена олією, світилася, наче тьмавий бурштин. Всередині, у центрі густої маси, застиг невеличкий, шоколадно-брунатний скорпіон; хвіст його, загнувся на спину, ніби кривий турецький ятаган. Скорпіон був неживий, він задихнувся в своїй драглистій могилі. Навколо трупика в золотавій олії утворилася каламутна імлиста хмарка.

— Ось бачиш? — запитав Яні.— Це отрута. Він увесь був наповнений отрутою.

Я поцікавився, навіщо було класти скорпіона в олію.

Яні вдоволено хихикнув і пригладив вуса.