Джеральд Даррелл - Моя сім'я та інші звірі

Я втопив очі у цей шедевр мистецтва і дивувався, яка жива істота могла створити його. В глибині шовкового тунелю мені не вдалося нічого розгледіти, і навіть стеблинка тут не допомогла. Довго-довго я споглядав фантастичне житло, гадаючи, хто ж його спорудив. Може, це якийсь вид оси? Але мені не доводилось чути, щоб оси влаштовували собі гнізда з потайними дверцятами. Негайно слід з’ясувати це загадкове явище природи! Зараз же побіжу до Джорджа й запитаю, чи не знає він цього таємничого звіра. Я свиснув Роджерові, який саме заклопотано викопував оливкове деревце, і жвавим клусом помчав уперед.

До будинку Джорджа я прибіг, ледве дихаючи; мене аж розпирало від надзвичайного, хвилюючого відкриття. Сяк-так постукавши, я влетів до кімнати. І тільки тоді до мене дійшло, що у Джорджа гості. Коло нього сидів чоловік, на перший погляд — Джорджів брат, бо в нього теж була борода. Проте, на відміну від Джорджа, одягнутий він був бездоганно: костюм із сірої фланелі, камізелька, білосніжна сорочка, вишукана темна краватка й міцні черевики, начищені до полиску. Я зніяковіло спинився на порозі, а Джордж тим часом оглядав мене насмішкуватим поглядом.

— Добрий вечір,— привітався він.— Судячи з того, як ти влетів сюди, можна дійти висновку: тебе цікавлять аж ніяк не додаткові студії з математики.

Я вибачився за вторгнення і розповів про дивовижні гнізда, на які натрапив.

— Слава богу, що ви тут, Теодоре,— звернувся Джордж до свого бородатого товариша,— і я можу передати це питання фахівцеві.

— Не перебільшуйте...— заперечив чоловік на ймення Теодор.

— Джеррі, це доктор Теодор Стефанідес,— сказав Джордж.

—Він може відповісти практично на будь-яке твоє запитання. Так само, як і ти, він схибнувся на природознавстві. Теодоре; це Джеррі Даррелл.

Я чемно привітався, але, на мій подив, бородань підвівся, швидко перетнув кімнату і простягнув мені велику білу руку.

— Дуже радий познайомитись,— промовив він, явно звертаючись до власної бороди, і збентежено глянув на мене своїми променистими блакитними очима.

Я потиснув йому руку й відповів, що також дуже радий нашому знайомству. Ми стояли в ніяковому мовчанні, а Джордж дивився на нас і усміхався.

— Ну що, Теодоре?— вимовив він нарешті.— Хто, на вашу думку, спорудив ці дивні схованки?

Теодор заклав руки за спину, піднявся кілька разів навшпиньки, аж його черевики невдоволено рипнули, і почав замислено розглядати підлогу.

— Ну... е-е...— старанно добирав він слова.— Схоже на те, що це нірки земляного павука... е-е... вид, цілком звичайний тут, на Корфу... тобто звичайний в тому розумінні, що мені трапилось близько тридцяти... е-е... сорока екземплярів відтоді, як я мешкаю на острові.

— Ага!— сказав Джордж.— Земляні павуки, он воно що!

— Атож,— зронив Теодор.— Гадаю, це саме вони. Втім, я можу помилитися.

Ледь рипнувши черевиками, він знову звівся навшпиньки, опустився й кинув на мене пильний погляд.

— Якщо це не занадто далеко, то ми могли б піти й перевірити,— несміливо запропонував він.— Тобто, якщо в тебе немає нагальніших справ і якщо це не так далеко...

Голос його згас на запитальній ноті. Я сказав, що вони зовсім близько, якраз біля гори.

— Гм,— відповів Теодор.

— Не дозволяйте йому тягати себе по всьому острову,— втрутився Джордж.— Ще не вистачало, щоб вас ганяли по горах і долинах.

— Ні, ні,— заперечив Теодор.— Я саме збирався йти і залюбки пройдусь пішки. Мені це аніскільки не важко... е-е... Я піду навпростець до Каноні через оливкові гаї.

Він одягнув елегантний сірий капелюх і міцно потиснув Джорджеві руку.

— Дякую за чудовий чай,— сказав на прощання і, важко ступаючи, рушив уперед по стежині поруч зі мною.

Дорогою я нишком розглядав Теодора. У нього був прямий, немов виточений ніс, насмішкуваті губи, прикриті попелястою бородою, а з-під густих пухнастих брів на світ дивились розумні очі з веселим вогником та добрими зморшками в куточках. Теодор крокував енергійно, щось мугикаючи про себе. Коли ми минали рівчак із нетечею, він спинився на мить, пильно приглядаючись.

Гм,— поділився він зі мною.— Daphnia magna.

Пригладив великим пальцем розкуйовджену бороду і знову почимчикував уперед.

— На жаль,— повідомив мене Теодор,— я приходив сюди в гостину... е-е... до друзів і через те не взяв із собою колекційну торбину. Шкода, бо в цьому рівчаку може трапитися дещо цікаве.

Коли ми збочили з рівної дороги і пішли по кам’янистій козиній стежці, я чекав нарікань, але Теодор крокував з непослабною енергією і все мугикав собі під ніс. Нарешті ми увійшли в темний оливковий гай, я підвів Теодора до моховиння й показав таємничі схованки.