Аркадій Фідлер - Маленький Бізон

Протягом кількох тижнів після того, як над Саскачеваном залягла мертва тиша, брат ховався в лісах, і, долаючи численні небезпеки, добирався до рідного краю.

Червоний Лось і третій їхній товариш загинули в бою. Врятувався тільки Міцний Голос. Раніш такий відвертий, він став тепер напрочуд неговіркий і серйозний не на свої роки, наче носив у серці якийсь величезний тягар. З нього не можна було витягти жодного слова про те, що сталося. Ночами він звірявся батькові, але тільки йому одному. Більш він не казав нікому нічого, навіть мені.

В день мого від'їзду Міцний Голос сів на коня і їхав зо мною кілька миль. Весь час він мовчав, тільки кидав на мене збоку ніжні й смутні погляди. Може, мій бідний брат передчував свій кінець, може, знав, що ми вже ніколи не побачимось…

На прощання він обняв мене й сказав:

— Війна ще не скінчилась… Воєнну сокиру ще не закопано… Будемо боротися далі…

Я злякався цих слів, але він заспокоїв мене лагідним усміхом.

— Ні, Бізончику, вже не зброєю. Вони мають її більше й кращу, ніж ми. Боротися будемо тут, в серці!

Він поклав мені руку на груди:

— Там, далеко на чужині, не загуби індійське серце!

Набравши повні груди повітря, я відповів:

— Не загублю!

За кілька тисяч кілометрів від свого племені, пригнічений тяжким смутком, я на довгий час втратив зв'язок з рідними. Під час моєї відсутності наш клан зазнав тяжких нещасть, і лише згодом я довідався від людей про події, трагічним героєм яких став мій брат Міцний Голос. В цей час я скінчив відмінно кілька класів; мені було вже одинадцять років.

Нема сумніву, що агент резервації — начальник індійців, зненавидів Міцного Голоса після того як він повернувся з саскачеванських лісів. Агент тільки й чекав нагоди, щоб залити йому сала за шкуру, помститися. Він під'юджував проти брата також і Кінну поліцію. Працівники цієї Кінної поліції раз чи два робили трус у хаті нашого батька і забирали брата на поліцейський пост, щоб допитати. Але вони не добули ніяких доказів, ні в чому не могли його звинуватити.

Та нагода таки трапилась. Брата звинуватили в тому, що він украв вола. Міцний Голос, переконаний, що віл належав до тієї худоби, яку дали нашій родині для харчування, зарізав його. Агент і його помічники зняли страшенний крик про грабіж серед білого дня, запевняючи, що це був «урядовий віл». Негайно ж покликані поліцаї заарештували брата й закутого в кайдани відвели на поліцейський пост в місцевості Дак Лейк.

Коли капрал Діксон, комендант поста, побачив в'язня, він хрипко зареготав і гримаса лютого задоволення перекривила його обличчя:

— Оце то гарні лови! Нарешті попався, голубчику!

Вислухавши рапорт, він звернувся до Міцного Голоса з виразом ненависті:

— За крадіжку, за те, що ти вбив того вола, повісимо!

— Я й не думав красти! Мені здавалося, що це…

— Байдуже, що тобі здавалось. Ти украв вола. Повісимо!

— За крадіжку хочете повісити? — засміявся Міцний Голос з викликом. — Я знаю, що такого закону ще нема!

Тут капрал Діксон підійшов до брата близько, дуже близько, й уїдливо засичав йому на вухо:

— Можу тобі пошепки сказати, братику: крадіжка це тільки приключка. Будеш висіти за щось інше…

І показав рукою на північний схід, в бік ріки Саскачеван.

Хоч Міцний Голос мав мужнє серце, але тут він перелякався. Він бачив на власні очі, що діялось після придушення повстання над Саскачеваном, як переможці по-звірячому катували і вбивали ватажків бунту. Капрал не кинув погрозу на вітер, в цьому Міцний Голос був переконаний.

Брат вирішив захищати своє життя до останньої краплини крові.

На ніч його прикували до важкої залізної кулі й замкнули в службовій кімнаті. В'язень ліг на підлозі і, закутавшись у ковдру з головою, вдавав, що спить. В цій самій кімнаті до півночі вартував капрал Діксон, потім його заступник. Сонний поліцай ледве сидів. Уже за чверть години його зморив сон. Міцний Голос стежив за ним з-під ковдри, а коли поліцай схилився головою на стіл, хлопець тихенько встав, підняв залізну кулю, підійшов до столу, знайшов там ключ і відімкнув замок на кайданах. Вийшов з кімнати, перескочив через огорожу і опинився на волі.

Брат пробіг, не зупиняючись, понад двадцять кілометрів, добрався вдосвіта до резервації і прокрався в хату батьків.

— Мене хочуть повісити, — сказав він батькові й матері. — Та не дочекаються вони цього!

— За що повісити? — вигукнув батько недовірливо. — За те, що ти вкрав вола?