Аркадій Фідлер - Маленький Бізон

— Трохи пополюю на пташок! — сказав я матері, виходячи.

На пасовиську у мене була приготована ковдра й кінська збруя. Я скочив на мого буланого. Спершу помалу їхав на захід, потім звернув на північ і пустив коня риссю. Десь о першій годині опівдні я побачив далеко перед собою в преріях групу верхівців. Це були наші. Я вгадав це із слідів.

Звичайно, я зразу не показався їм на очі. Червоний Лось і брат негайно вирядили б мене назад, в агентство. Кілька годин я мчав слідом за ними на великій відстані, частенько губив їх, але не збивався із слідів.

Надвечір я добрався до південного рукава ріки Саскачеван і переплив його поруч з буланим. Тут, у верхній течії, ріка була неширока й неглибока.

По той бік ріки я зразу потрапив у засідку.

Ледве я вийшов з води, як хтось голосно гукнув мені з-за куща:

— Стій, герою!

Я зупинився, наче прикипів.

З чагарів вийшло троє чоловіків, озброєних рушницями. Вже стелився вечірній присмерк, і я зразу не впізнав їх, хоч вони звернулись до мене мовою чорноногих.

— Куди ти? — гнівно гримнув один з них.

— Я…я… додому, — пробуркотів я.

— Де ж твій дім?

— Тут… тут десь недалеко.

Чоловіки підійшли ближче.

— А ти, Малий Бізончику, часом не на війну їдеш?

Вони зареготали, і я тільки зараз впізнав їх. Це були хлопці з загону Червоного Лося. Вони причаїлися над рікою, щоб пересвідчитись, чи немає за ними погоні, і — спіймали мене.

Мене відвели до Червоного Лося, який раптом так розгнівався, що мало мене не відлупцював. Але більшість була за те, щоб не відсилати мене назад, якщо я вже до них добрався — і я, не тямлячись від радості, залишився з ними.

— Ну, щастя твоє, бичку! — мовив Міцний Голос, коли я укладався спати поруч з ним.

Проспавши кілька годин, ми добре відпочили, так само як і наші коні, і вдосвіта рушили в дорогу. Шлях наш ішов на північ. Дорогою ми ніде не зустрічали людей, бо знали цю місцевість ще з давніх мандрівок і обминали кожне селище манівцями.

Їхали ми однією довгою плетеницею, кінь за конем, щоб із слідів не можна було вгадати, скільки нас. Коли ми опівдні під'їхали до якоїсь ущелини, верхівці, що їхали попереду, зустрілися з двома незнайомими, які саме виїжджали кіньми з ущелини. Вже пізно було ховатися чи обминати їх. Червоний Лось відразу вгадав, що це метиси.

— Звідки їдете? — спитався він.

— Звідти, — обидва показали на схід. — А ви з якого племені?

— Чорноногих.

— З якої резервації?

— А вам нащо знати?

— Ви їдете з півдня. Отож ваш табір десь біля ріки Молочної.

— Навіщо ви допитуєтесь?

— Бо вже знаємо, чого ви покинули резервацію… Ми свої… Вам відомий Жан?..

— Добре відомий!

Тепер ми переконалися, що це наші спільники.

Метиси радили нам їхати на північ принаймні ще два дні, й лише потім звернути на схід, до того місця, де зливаються Північний та Південний Саскачеван.

— Пряма дорога звідси на схід, — пояснювали вони, — майже перерізана. Там ви не проїдете, бо ту місцевість прочісує кілька загонів канадської міліції. Вони всі йдуть на Батош. Ви легко можете потрапити їм до рук… Але поспішайте, як можете.

— Чому?

— Бо надходить вирішальна битва.

— Під Батошем?

— Так. До генерала Мідлтона звідусюди підходять свіжі війська, і він знову рушив на Батош. Там буде вирішуватися наша доля. Може, битва вже почалася…

— А які ж наші шанси на перемогу?

— Луї Ріль дужчий, ніж будь-коли, він наб'є їх ще раз.

— А ви ж куди їдете? — поспитав Червоний Лось.

— З дорученням на північний захід, до ріки Атабаски…

Попрощавшись з метисами, Червоний Лось, не злазячи з коня, скликав усіх товаришів на нараду.

— Чули, що вони казали? — спитав він. — Думаю, що їм можна вірити. У нас обмаль часу. Під Батошем стає гаряче. Ми повинні бути там якнайшвидше, коли справді хочемо допомогти. Отож, що ви порадите?

— Їхати просто на схід! — вигукнув один з воїнів, а інші його підтримали. — Їхати найкоротшою дорогою.

— А ті канадські загони?

— Їхні загони й наш загін ітимуть в одному напрямі, на Батош, отож ми не перетнемо одне одному дорогу.

— Зрештою, навіщо нам очі, й вуха, й зброя? — узяв слово інший воїн. — Мені здається, зараз найважливіше одне.

— Що саме?

— Поспіх.

— Отож згода: їдемо на схід.

— Гаук! Гаук! — ствердили всі.

Як усе це мене захоплювало — тяжко й сказати! Десь далеко вирішувалась наша доля, небувалі події творили величне майбутнє. Ішла битва, про яку ми всі мріяли, і від неї линув до нас буряний вітер історії. Цей вітер віяв і мені в обличчя. Я відчував, як палають мої щоки. В душі зринав бойовий спів. Скільки було гордості й щастя, що мені дозволили взяти в усьому участь!