Аркадій Фідлер - Маленький Бізон

Надвечір багато людей з нашої групи зійшлося на лузі за пагорком, де агент не міг нас побачити з вікон свого будинку, і з жахом почали обговорювати лицемірні слова місіонера.|

Між нами був хоробрий воїн Високий Орел, чоловік надзвичайно чесний. Зараз він не соромився сліз, що блищали йому на очах.

— До якої прірви вони нас пхають? — казав він з великою гіркотою. — Які ще упослідження вигадають для нас? Невже новий бог справді наказував платити добром за зло? Отож, ми повинні любити жорстоких білих колоністів за те, що вони викинули нас з землі і господарюють тепер у наших володіннях?! Це ж лицемірство!

Інший воїн вигукнув:

— Може, ми повинні були ділитися з колоністами порохом і кулями, коли вони стріляли в нас з-за колючих дротів? Саме це мають на думці місіонери?

— Навіщо ми повинні зрікатися нашого Великого Духа? — скаржився далі Високий Орел. — Хіба Маніту колись вимагав від нас облудності? Маніту живе в преріях, в лісах, він — душа тварин, річок, гір і дерев. Коли хтось із нас хотів зустріти Великого Духа, — він виходив у прерії — і зразу ж відчував його присутність. За віщо ж ми повинні виганяти його з сердець? Навіщо нам молитися чужому богу, який наказує нам коритися переможцям?!

— Ніколи! Нізащо в світі! — залунало довкола.

— Де ж він, цей новий бог? — питався Високий Орел. — Місіонер каже, що в небі, а це ж дуже далеко. Чи бачить він з такої далечини, як нас тут кривдять? Місіонер погрожує вічною карою, якщо котрийсь із нас щось украде. А коли білі украли у нас землі — чому ж той бог не покарав їх? Несправедливий він, от що.

За ці слова, які хтось переказав агентові, Високий Орел протягом цілого місяця не одержував м'яса, але ми всі ділилися з ним нашими невеличкими пайками.

Отакий обмін думками зміцнював наш дух, але це допомагало ненадовго: вороже, повне гіркоти життя було дужче від нас.

Нас принижували на кожному кроці. Наказали обрізати довге волосся, таке дороге нашим воїнам. Наказали одягтися в європейську одіж, в якій індійці виглядали кумедно, мов якісь потвори. Заборонили нам розмальовувати обличчя.

Майже з самого початку в резервації почала працювати школа. Вона здавалася індійцям символом влади білих загарбників, і тому до неї неприхильно ставились і дорослі й діти. Це ставлення було якесь підсвідоме, але дехто в нашому племені вже починав розуміти необхідність освіти.

Я був винятком серед своїх ровесників, бо ніяк не міг дочекатися, коли, нарешті, піду до школи. Школа не викликала в мені огиди, навпаки, я відчував радісне хвилювання. Причини цього легко вгадати. Буквар, що його подарував мені Фред, розпалював мою дитячу уяву. Я часто роздивлявся барвисті малюнки з життя білих людей, і мені так хотілося знати про далекий світ. Довгі роки я жив під впливом цієї чарівної книжки.

В резервації я вчився в школі, організованій при місії. Мені пощастило: я був здібним учнем, і вчителька вирізняла мене з-поміж усіх. Через кілька місяців я вже знав багато англійських слів, трохи читав і знав Фредів буквар напам'ять. Крім читання, письма та лічби, нас, хлопців, учили обробляти землю. Чоловіки нашого племені ніколи не рилися в землі, це була виключно жіноча праця. Через те ми теж соромилися махати лопатою. Коли біля шкільного городу проходив старий воїн і бачив, як ми працюємо, ми ладні були крізь землю провалитись.

Після того як я провчився два роки в підготовчій школі, агент резервації одержав наказ — надіслати двох здібних учнів до Карлислу в Пенсільванії — де був інтернат із школою для індійських дітей всіх племен. Обрали мене. Другого учня ще не визначили. Карлисл містився в Сполучених Штатах, але між урядами Канади й Сполучених Штатів була домовленість про те, що туди надсилатимуть також учнів з Канади.

— Хочеш виїхати звідси і вчитися далі? — запитав мене агент в присутності моїх батьків.

Це означало, що мені доведеться покинути рідних, може, на кілька років.

— Хочу, — відповів я, — але з братом Міцним Голосом…

Це було неможливо, вже хоча б тому, що Міцний Голос не хотів покидати рідного краю. Брат мій став міцним, дужим юнаком. Мало було в нашому племені таких досконалих їздців і стрільців, як він, але наука його не вабила.

Розмова з агентом відбулася напровесні, а до Карлислу я мав виїхати лише восени. Тим часом наприкінці весни цього року в північних лісах над рікою Саскачеван почали назрівати криваві події, такі великі, що навіть далекий їх відгомін, проникаючи до резервації, збуджував у нас небувале хвилювання й нові надії.