Аркадій Фідлер - Маленький Бізон

— Захоплюють.

— Мої мисливці сьогодні вранці повернулися з полювання. За півдня дороги звідси вони бачили багато білих людей. Знову їде в прерії великий караван переселенців.

— Невже скінчилися дні наших полювань і нашої свободи?

На цей болючий вигук Крокуючої Душі ніхто не відповів. Усі мовчки втупили погляд в полум'я вогнища. Вогнище, вірний друг індійців — свідок їхніх радощів і турбот — не могло осяяти їм темну дорогу майбутнього.

Наступного дня ми поволі рушили на північ, скорившись наказові Ніокскатоса.

Це була смутна мандрівка. Вождь Крокуюча Душа мав рацію: скінчилися дні полювань і свободи. Американські переселенці, мов сарана, обсідали наші землі, й кількість їх усе збільшувалась. Мандруючи на північ, ми минали чудові долини рідних річок та, замість, як раніш, зупинитися там на відпочинок, сумно їхали далі, бо на берегах річок вже оселилися білі колоністи. Вони обгороджували колючим дротом найродючіші наші землі, а побачивши, що ми наближаємось до них, хапалися за карабіни.

Покваплива молодь знов кипіла. Вона хотіла помститися білим і розпочати війну. Старі воїни насилу стримували юнаків, переконані, що ніхто не зможе зупинити перебігу подій, які відбуваються в преріях, а збройний напад тільки призвів би до того, що все наше плем'я було б знищене до останньої людини.

В поході старі щовечора збирались навколо вогнищ, обговорювали справи миру й війни, свободи й життя в резерваціях. Ми, хлопці, в цей час вилазили на пагорки поблизу табору і міркували над нашою долею. Наставала ніч, холод вже давався взнаки, але ми збивалися тісною купкою, гріли одне одного своїм теплом.

— Батьки виховували з нас воїнів, учили бути гідними наших предків, — казали старші хлопці. — Невже все це піде нанівець? Невже ми повинні стати невільниками білих?

Повернувшись до табору, ми наввипередки питалися батьків, чи буде війна.

— Ні! — відповідали ті вперто. — Будемо їсти м'ясо корів.

Восени того року канадські власті призначили нам резервацію на північ від річки Молочної. Ми мали жити там, наче звірі в клітці: нам не можна було переходити встановлених кордонів. Голод змусив нас прийняти ці умови. Влітку ми добули зовсім мало харчів, бо всю дичину порозганяли колоністи. В резерваціях ми повинні були одержувати на їжу — худобу. З досвіду інших племен наші батьки вже приблизно знали, чого їм треба сподіватися від життя в резервації, та все-таки вони не уявляли собі, якою страшною мукою може стати вимушена бездіяльність. Досі життя вільного індійця було суцільною смугою захоплюючих пригод, постійних несподіванок, важкої боротьби за існування, а тут раптом зникали всі джерела, які живили наші серця. На довгі роки пригнітила червоношкірих мука бездіяльності і вбивчої нудьги. Світ їхніх уявлень був роздертий на шматки. Все захиталося, вкрилося зловісною млою.

Нас так уперто заганяли на «стежку білої людини», що це ще збільшувало наші муки. Місіонери безупинно торочили нам про бога білих людей і ганьбили не тільки нашу віру, а й усі дорогі нам звичаї і традиції, так щільно з'єднані з нашим життям. Нас ранили на кожному кроці, а з досвідченими воїнами, життєва мудрість яких була всім добре відома, поводилися, наче з нерозумними дітьми.

Поки ще у нас не відібрали землі, урядові агенти розмальовували нам усіма барвами розкішне життя в резервації.

— Будете мати стільки м'яса і взагалі стільки харчів, що раз і назавжди забудете про давній голод. Світ здаватиметься вам раєм.

Брехня, огидна брехня!

В резервації дядько Гучний Грім не раз переконувався, що агенти весь час обкрадають нас, забираючи частину призначених нам запасів. До того ж, коли вони щось видавали, то робили це, наче з великої ласки. Горе тому індійцеві, який не виявляв належної покірливості! Він одержував таку мізерну пайку, що сім'я його хворіла з голоду, а діти вмирали.

В цей період ми всі страшенно схудли.

Нас часто відвідував місіонер і скликав людей на свої проповіді. І хай тільки хтось не слухав його, мов пророка, не дивився на нього з обожнюванням, мов пес на свого господаря…

Місіонер негайно запитував, як його ім'я, й записував у книжечці, а потім бідолашний одержував півпайки. Так нам нахабно прищеплювали лицемірство.

— Наказують нам скиглити, як голодним псам! — рипіли зубами найнепокірніші індійці.

Одного дня білий місіонер говорив нам про покору та про начебто найважливіший обов'язок християнина — милувати — так, милувати своїх ворогів! Ми слухали це приголомшені.