Джеймс Шульц - Ловець орлів

— О тату, вбий його! — закричав я. — Його легко догнати.

— Нас чекає краща здобич, ніж ця, — озвався батько. — Ще сьогодні я привезу моїй сім’ї м’ясо жирної самки.

Більше я не радив йому нічого. Піднявшись на вершину одного з пагорбів, ми позлазили з коней і окинули зором рівнину, що простяглася на схід аж до горизонту. Удалині паслося велике стадо бізонів — триста-чотириста голів, — за яким спостерігали кілька днів Круки-Носії. Тварини досі ще трималися середини плоскогір’я; де-не-де поблискували калюжі, і я зрозумів, чому тварини не йдуть на водопій до річки. Спостерігачі мали слушність: поки стадо не покине плоскогір’я, годі наблизитись до нього.

Батько курив люльку, і ми не зводили очей із стада. Нарешті ми знову скочили верхи на коней і, піднявшись на вершину сусіднього пагорба, подивились униз. В улоговині між двома пагорбами ми побачили сорок-п’ятдесят самок із малими. Та одна, здорова, вгодована, була без приплоду.

— От бачиш, сину, як мудро ми зробили, що не вбили того молодого бізона, — пояснив батько. — Сонце прихильне до нас, воно посилає нам жадану здобич.

Я нічого не відповів: мене гризли думки про те, що нас чекає, коли ми повернемося ввечері до табору. Батько вірив, що Ловці не зважаться його покарати за порушення правил полювання, я ж не був певен у тому.

Батько звелів мені зачекати тут, поки він спуститься до виходу з улоговини. А відтак я повинен був спуститися в улоговину з протилежного кінця і наполохати стадо. Воно, звісно, кинеться навтіки в напрямі рівнини просто на батька.

Сталося так, як він передбачив. Бізони, побачивши мене, задерли хвости й пустилися навскач улоговиною. Батько перетяв їм шлях, під’їхав до жирної ялівки і відпустив тятиву лука. Стріла до оперення ввійшла тварині в бік.

Одного пострілу було достатньо. Кров цівкою вдарила з ніздрів, ялівка враз стала, похитнулась і впала на траву.

Ми позлазили з коней і заходилися білувати тушу. Здобич виявилася дуже жирною: на ребрах під горбом жиру, білого як сніг, наросло на три пальці завтовшки. Коли батько рубав тушу, вирізував язика, найсмачніші шматки м’яса, він голосно співав пісню койота-мисливця; потім, потираючи руки, засміявся й мовив до мене:

— Ну ось, мій сину, тепер і в нас є м’ясо. І ти, й мама, і твоя сестра їстимете вволю. Ха! А сидіти сидьма й голодувати через якісь там заборони вождів — нізащо! Доки-Самотній Бізон здатний нап’ясти тятиву, його сім’я не знатиме голоду!

Коли жирна ялівка впала на землю, ми з батьком забули про стадо, яке помчало з улоговини на рівнину. Лише впоравшись із тушею, ми помітили на сході густу хмару куряви. Звідки вона взялася, ми здогадувалися, але ні слова не сказали один одному. Батько скочив на коня і виїхав на вершину пагорба, я подався слідом за ним. Спинивши коней, ми подивилися на рівнину. В своїх здогадах ми не помилилися: бізони, вирвавшись з улоговини, помчали прямо до великого стада й наполохали його, тепер воно бігло на південь, у протилежному від табору напрямі. Кілька днів спостерігачі не зводили очей зі стада, весь табір терпляче чекав, коли воно спуститься до річки, але мій батько забув про нужду племені і думав тільки про себе. Гордий і впертий, він один був виною тому, що стадо пустилося навтікача і широким чорним потоком мчало на південь.

Я поглянув на батька. Він стояв замислений, посмішка зійшла в нього з обличчя. Але через хвилю батько знову прибрав гордого вигляду і заговорив спокійно, звертаючись скоріше до самого себе, аніж до мене:

— Ну й що! Я наполохав стадо, але хто в цьому винен? Не я! Мої діти не знатимуть голоду, хоч би мені й довелося порушити всі закони нашого племені.

Я, звичайно, нічого на те не відповів. Ми спустилися в улоговину по здобич, а потім рушили додому. Споночіло, коли ми в’їжджали в табір. Перед вігвамами стояли чоловіки та жінки і пильно дивилися на нас. Усі мовчали, ніхто не зронив ні слова. Мовчання, дивне, тривожне мовчання зустрічало нас і проводжало. Не знаю, чи відчував батько той ворожий настрій мешканців. Ми під’їхали до нашого вігвама і позлазили з коней. Мати чекала біля входу. Мовчки взяла вона м’ясо й понесла у вігвам.

Я лишився, щоб розсідлати коней, а батько пішов слідом за матір’ю.

— Любі мої дружино й дочко! — весело вигукнув він. — Я привіз вам жирного м’яса. Не баріться, готуйте вечерю. Знаю, що ви голодні.

Я зайшов і сів на своє ложе із звіриних шкур. Мати нічого батькові не відповіла. Вона порізала язик бізона тоненькими смужками, і я бачив, що в неї тремтіли руки. Потім заходилася пекти порізане м’ясо та ребра на червоних жаринах багаття.