Джеймс Шульц - Ловець орлів

— Славний воїне, що помстився за смерть наших синів! — вигукнув він. — Я даю тобі нове ім’я! Старе Сонце, ловцю орлів, я молю богів, щоб ти дожив до глибокої старості.

І всі почали вигукувати моє ім’я, нове моє ім’я. Дужче від усіх кричала моя бабуся та її подруги — бабусі з племені кайна. Підвелася дружина Червоних Крил і подала мені вичинену шкуру білого бізона, на якій було намальовано велике Сонце. Я поніс цю шкуру у священний вігвам і в присутності вождів, жерців та ватажків кайна й пікуні почепив її на жердині. Це був мій дар Сонцю. О, якими щасливими ми почувалися в той день!

Зиму провели ми на південних рівнинах; я ловив орлів і тільки дуже холодними днями не виходив на лови. Пір’я орлиних хвостів я вимінював на коней і боброві шкурки. А навесні наступного року збулася моя мрія: у форт Довгих Ножів я в’їхав на баскому коні, а за мною їхали мама й бабуся, поганяючи коней, нав’ючених хутром та шкурками.

Я радо віддав борг Довгому Волоссю, потім повів жінок у кімнату, де зберігалися товари, і спостерігав, як вони вибирали потрібні їм речі.

Так почалося для мене нове життя. Багато зим я кочував рівнинами з пікуні, полював, воював із нашими ворогами і ловив орлів. Оце й кінець моїй розповіді.

Я стрічав своє чотирнадцяте літо, а Нітакі, моя сестра, — тринадцяте, коли це сталося. Це був нещасливий, фатальний для всіх нас день — мов хто наслав лихі чари. Ми не думали, не гадали, що гордість, гнів і впертість мого батька принесуть нам стільки поневірянь. Ти сам невдовзі зрозумієш, що у всьому винен був він.

Було літо, місяць Нової Трави. Ми, пікуні, або південні «чорноногі», як ви, білі, називаєте нас, отаборилися між річкою Тетон і пагорбами, яким ми дали назву Четверо. Наше плем’я тоді ще було вельми численне, табір налічував вігвамів із вісімсот, а мешкало в них до чотирьох тисяч людей, дорослих і малих.

Саме через те, що нас було багато, наші мудрі прабатьки зібралися колись на велику раду і виробили правила полювання. Виконували їх усі. Ось одне з правил: якщо все плем’я відчує гостру потребу в бізонячих шкурах на одяг, покриття для вігвамів чи для якого іншого вжитку, то полювати одному мисливцеві не дозволяється, щоб не сполохати стада бізонів, які знайшли випаси поблизу табору, і не позбавити всього племені засобів до існування. А звичай був у нас такий: вожді висилали по кілька юнаків, щоб ті вели спостереження за великими стадами бізонів. Якщо котресь із них близько підходило до табору, спостерігачі поверталися додому й повідомляли про це старійшинам. Відразу ж табірний оповісник об’їжджав усіх мисливців, велів їм осідлати коней і зібратися перед вігвамом вождя племені. Сам вождь ставав на чолі мисливського загону, вибирав місце для початку атаки, і всі гуртом на своїх метких конях довго переслідували стадо. Після полювання рівнина бувала вкрита бізонячими тушами.

Але сувора кара падала на того, хто порушував правила полювання. Загін Ловців, що входив до братства «Всі Друзі», з наказу вождя хапав злочинця, і воїни добряче шмагали його, рвали на ньому одяг, а бувало, що й руйнували вігвам, убивали найпрудкіших його скакунів. Справедливе покарання, всі в таборі так вважали. Бо ж полювання на бізонів — то достатки всього племені.

Ці тварини давали нам усе: харч, дах над головою, одяг.

Отож одного дня, в місяць Нової Трави, кілька мисливців-невдах поскаржилися, що в них немає шкур на нові вігвами, а тим часом дехто полює поодинці й полохав стада. Вислухавши скаржників, старійшини доручили табірному оповісникові повідомити племені, що полювання тимчасово заборонене, а юнакам із загону Круків-Носіїв було доручено спостерігати за довколишніми рівнинами й доповідати щоденно про переміщення та про чисельність бізонів. Мій батько сидів якраз у вігвамі, коли мимо нас проїжджав оповісник, вигукуючи повеління вождів і нагадуючи про кару для тих, хто не послухається.

— Ха! Ті вожді тільки й знають вимагати: роби те, не роби того, наче ми малі діти! — спересердя вигукнув батько. — Я піду полювати, незважаючи на їхні укази та погрози.