Джеймс Шульц - Ловець орлів

Тричі мама підкидала хмизу в вогонь, а батько незворушно сидів, не відриваючи рук від обличчя. Жорстока кара випала йому. Удари гарапника були слабенькі, майже безболісні, навіть дитина могла їх витримати. Але великою образою була йому така кара. Ми, «чорноногі», вважаємо, що людина зможе забути свою ганьбу тільки після смерті того, хто її скривдив. Тому ми лаємо дітей, але ніколи їх не шмагаємо. Вдарити дитину — це зламати її дух.

Дотлівало багаття, а мати вмовляла батька лягти й заснути. Він сидів як камінний, ні слова у відповідь. При тьмяному світлі гаснучого жару ми троє полягали на м’які шкури, залишивши його самого. О, як нам хотілося його розрадити! Засинаючи, я подумки повторював: «Це його вина. Він сам накликав на себе кару». Але тієї ночі я любив його так сильно, як ніколи досі. Довго я крутився в постелі й усе думав, як батько зустріне світанок, що принесе йому завтрашній день.

Уночі я чув батьків стогін і тихий голос матері:

— О, муже мій! Що мені зробити? Чим заспокоїти твою душу?

Коли я прокинувся на світанку, батько й досі сидів на ложі із звіриних шкур, утупивши очі в багаття. Мабуть, отак він провів цілу ніч. У нього було змучене, постаріле обличчя.

Мати заговорила до нього:

— Нам нічого їсти. У вігвамі не лишилося ні шматочка м’яса. Дозволь мені піти до моїх братів та попросити в них м’яса, щоб нагодувати дітей.

— Авжеж, іди. Нагодуй дітей і наїжся сама. Я їсти не буду. Ні рісочки не покладу в рот, поки ми не покинемо цей табір.

— О, що ти кажеш? — злякалась мати.

— Більше я не пікуні! Я зрікаюсь цього племені. Іди й принеси м’яса, наїжся й хутенько спакуй наші речі. До обіду ми будемо далеко від табору.

Сестра і я з жахом прислухались до його слів. Покинути табір! Назавжди розлучитися з родичами, друзями, товаришами по наших іграх! Спершу ми не повірили, гадали, він жартує, та наша мати знала його краще, ніж ми. Але вона не втрачала надії: може, він передумає? Мовчки вийшла вона з вігвама і невдовзі повернулась зі своїм братом, що звався Лисові Очі, та з Білим Вовком, молодшим братом мого батька. Вона принесла м’ясо й заходилася пекти його на жару.

— Самотній Бізоне, брате, чи правда, що ти вирішив нас покинути? — запитав Білий Вовк.

— Так, — зітхнувши, відповів батько. — Ти бачив, як учора мене шмагали. Я зганьблений довіку. Невже ти думав, що я залишуся з цим невдячним плем’ям? Пригадай, що я робив для нього! Пригадай, скільки разів я вигравав битви, змушуючи ворогів тікати! І мою щедрість ти добре знаєш. Жінки та діти приходили до мого вігвама, і я давав їм м’ясо, допомагав, чим міг. А мене відшмагали за те, що я полював, коли моя сім’я голодувала! Ні! Я не залишуся з цим невдячним народом!

— Брате, ти порушив правила полювання… правила, яким корилися всі ми — і прості воїни, і вожді…

— Знаю, знаю все, що ти хочеш сказати, — нетерпляче перебив його батько. — Я полював далеко від великого стада, я не полохав його зумисне. Це сталося випадково. Але ніхто не спитав мене, не вислухав. Брате, марно мене переконувати. Я обрав рішення: як тільки наші речі буде спаковано, я поїду звідси назавжди. Але хотів би отримати зброю, яку забрали в мене Ловці. Буду вдячний тобі, коли ти принесеш мені її. А якщо вони не віддадуть… Ну, що ж! Я зроблю нового лука, стріли, а згодом куплю рушницю.

— Самотній Бізоне, мій старший брате, — мовив Білий Вовк, — ти думаєш лише про себе. Подумай про дружину та дітей і хоч заради них залишся з нами. Якщо ж у розпалі гніву ти хочеш на якийсь час покинути своє плем’я, то йди, але йди сам. Відвідай рідне нам плем’я «чорноногих»— кайна. Поживи з ними, аж поки погасне твій гнів, а тоді вертайся.

— Слова Білого Вовка — мої слова, свояче, — озвався Лисові Очі. — Не розлучай моєї сестри з родичами, не змушуй її поневірятися з тобою. Подумай про те, що ти ризикуєш її життям і життям дітей. Рано чи пізно на вас наскочить військовий загін якогось ворожого нам племені і всіх переб’є. Прошу тебе, залишайся з нами!

— Що ж, я не силуватиму ні Сісакі, ні дітей іти за мною. Вони можуть залишитися з вами. Що ви на це скажете, дружино, діти?

— Ти знаєш: твоя стежка — це й моя стежка, — відповіла мати, ледве стримуючи сльози.

— Чуєте? — вигукнув батько. — Звичайно, вона не покине мене. Та й діти не захочуть розлучатися з нами. Ви згодні зі мною сину, дочко?

— Так, — прошепотіли ми обоє.

— Що ж, ідіть собі! — вигукнув Лисові Очі. — А коли трапиться біда, згадаєте, що я вас застерігав і намагався спинити від необачного вчинку.