Джеймс Шульц - Ловець орлів

Він схопив свою ковдру і квапливо вийшов з вігвама.

— Брате, я не сперечатимусь більше з тобою: все одно ти не відступишся від свого, — сказав, підводячись, Білий Вовк. — Піду й спробую забрати в Ловців твою зброю.

Того ранку чутка враз облетіла табір. Щойно Білий Вовк подався до Ловців, аби виконати батькове прохання, як у наш вігвам зайшов вождь племені, а слідом за ним знахарі та воїни.

— Самотній Бізоне, що це означає? — почав вождь, умощуючись поруч батька на ложі із звіриних шкур. — Подейкують, що ти збираєшся покинути нас назавжди? Покинути плем’я і друзів? Звичайно, це пусті балачки!

— Ні, це не пусті балачки, тобі сказали правду, — відповів батько. — Я покидаю вас назавжди… я, моя дружина і діти.

Більше він не додав ні слова. Вперто мовчав, коли вождь, усі, хто прийшов із ним, терпляче переконували його змінити своє рішення. Довго вони доводили йому, що своїм легковажним кроком він накличе на нас велику біду, й нарешті пішли, вкрай розгнівані мовчанням і впертістю мого батька.

Коли мати зготувала сніданок для сестри і для мене, вернувся Білий Вовк. Батько, побачивши в його руках свою рушницю і лука, враз повеселішав.

— Ха! Виходить, не доведеться мені робити нового лука! — вигукнув він. — Сьогодні я вб’ю бізона, і в нас буде щедра вечеря. Хутчіше, синку! З’їж м’ясо, яке дали сусіди, і прижени наш табун.

Важко було в мене на душі, та й голоду я зовсім не відчував. Щоб заспокоїти маму, я проковтнув кілька шматочків, вийшов із вігвама й помчав до рівнини, де паслися табуни. Коли я пригнав коней до річки, наш вігвам було складено, речі спаковано.

Прийшов Білий Вовк і допоміг мені спіймати одинадцятеро коней, усіх для діла: п’ятеро в’ючних, четверо верхових і двоє, які волочитимуть безколісні візки-волокуші.

— Небоже! — мовив він до мене, коли ми вели коней до табору. — Небоже, сьогодні скінчилося твоє дитинство. Твій батько веде всіх вас назустріч великим небезпекам. Обіцяй мені, що будеш мужчиною, не пасуватимеш перед ворогом і в міру сил захищатимеш свою матір та сестру.

— Я зроблю все, що тільки зможу, — відповів я.

— Я знав, що ти так відповіси. Візьми… — І він простяг мені свій лук та сагайдак із стрілами. Сагайдак та чохол для лука були гарно пошиті з вичиненої тоненької шкіри, ще й довгі хвости теліпалися.

— О, як би я хотів піти з вами! — додав Білий Вовк. — Але зараз про це годі й думати. Тітка твоя хвора. Може, згодом, коли вона…

Він не доказав, але я вгадав його думки: тітка моя вже ніколи не видужає, а коли її життя обірветься, то дядько стане вільним і поспішить до нас. Але куди? Батько ні слова не сказав про свої плани. Знали тільки, що він хоче покинути табір назавжди.

Коли ми сідлали верхових коней, а на решту нав’ючували наші пожитки, батько стояв осторонь і нетерпляче позирав на нас. Зібрався натовп. Жінки, пособляючи матері, зв’язуючи речі, довели її до сліз своїм голосінням, самотні бабусі також ридали, приказуючи, що не переживуть розлуки з моєю матір’ю, яка їм завжди допомагала.

Схлипувала моя сестра, прощаючись із подругами, а я також ледве тамував сльози, коли мої товариші, оточивши мене, намагалися підбадьорити й розрадити…

Воїни обступили батька і вмовляли його не покидати рідного племені. Але марні були їхні зусилля, батько їх навіть не слухав.

Коли все наше майно було повантажене, він звелів мамі сісти на коня і їхати стежкою на схід, у пониззя річки. Ми з батьком слідом за нею погнали табун, сестра поїхала позаду нас, їй було доручено пильнувати коней, що несли в’юки й тягли візки.

Ми покинули табір. «Чи побачу ще його коли-небудь?» — подумав я. Обвівши очима рівнину, пагорби, долину річки, вкриту лісом, де, напевне, причаїлись вороги, я відчув, що назавжди розлучився з друзями та родичами.

Цілий ранок і добрий шмат дня ми їхали клусом. Там, де починався закрут річки, ми піднялися з долини на плоскогір’я і скорочували відстань. За всю дорогу батько не зронив ні слова. Може, він розкаювався, що в розпалі гніву поклявся покинути рідне плем’я. Його обличчя було похмуре.

Після полудня ми дедалі частіше натрапляли на сліди дичини. Шлях нам перетинали стежки, прокладені лосями, оленями, бізонами. В лісі ми побачили багато оленів та лосів, і, нарешті, вдалині показалося стадо бізонів, що спускалося схилом рівнини до річки. Батько звелів нам спинитись, а сам поїхав далі і зник за деревами. Ми троє мовчки чекали сигналу від нього, нам було не до розмов, усіх гнітив важкий настрій.