Джеймс Шульц - Ловець орлів

Тож уночі пара за парою, пішки чи верхи, чоловіки й жінки нишком залишали табір. Коли розвиднілося, виявилось, що покупців біля брами вдвоє більше, ніж шкатулок на складі. Як вони штовхалися, пхалися, намагаючись першими зайти до крамниці! Жінки, котрих відтіснили, посідали на землю й заплакали з горя. Нам розповіли про це вранці, як ми прокинулися, і моя мама сміялася до сліз. «Літо, коли жінки купували шкатулки» надовго запам’яталося нам.

Коли зійшло сонце, я присів коней і разом з Червоними Крилами вирушив у форт: жінки їхали позаду й везли шкури, хутро. Важко було в мене на серці. Колись я мріяв в’їхати у форт на баскому коні й привезти тюки хутра і шкур, а сьогодні в мене не вистачило шкурок, щоб купити бодай рушницю. Спускаючись схилом пагорба, я оглянувся й сказав мамі:

— Візьми собі вісім бобрових шкурок, а вісім дай бабусі. Можете купити все, що вам потрібно.

Вона всміхнулась і промовчала.

Ми під’їхали до форту. Багато я начувся про нього, та, побачивши на власні очі, аж рота роззявив від подиву. Мури були високі, товсті, збудовані з чотирикутних шматків сухої глини. Над ними з чотирьох кутів здіймалися двоповерхові споруди з бійницями, з яких виднілися величезні блискучі рушниці. Якби ассінібойни, кроу, сіу і змії всі разом захотіли видертися на ці мури, щоб проникнути у форт, то білі, стріляючи з цих рушниць, стерли б їх з лиця землі, як вогонь стирає суху траву прерій.

Позлазивши з коней, Червоні Крила і я зайшли у велику браму; слідом за нами подалися жінки, нав’ючені хутром. Старий показав мені будинок, де мешкав начальник форту, кімнату, де на полицях лежали товари, місце, де білі розпікали залізо і виготовляли з нього ножі й наконечники для стріл. Побачив я там склади, житла службовців. На кожному кроці нам стрічалися білі, а я не підозрював, що їх тут так багато.

Пікуні юрмилися під дверима кімнати, де було складено товари. Кожен чекав своєї черги, і Червоні Крила зауважив, що нам, мабуть, доведеться згайнувати тут цілий день. Та ось із будинку начальника вийшов Швидкий Бігун і сказав, що нас чекає Жінка-Птаха, дружина Довгого Волосся.

— Не піду я до неї, — буркнула моя бабуся. — Що мені там робити? Не люблю я цих Довгих Ножів. От якби тут були Червоні Куртки, я б з радістю увійшла в їхній дім.

— Цить, стара! — гримнув на неї Червоні Крила. — Я ще зроду не зустрічав такої злої жінки! Зоставайся тут і стережи хутро. Якби ти зайшла в дім білого вождя, то нас би хутенько випровадили звідти!

Бабуся залишилася, а ми зайшли до кімнати з білими стінами й великою піччю. На підлозі стояли речі, яких я ще ніколи не бачив: стіл, стільці, високе ложе на дерев’яних ніжках. Назустріч нам поспішила Жінка-Птаха; в неї було гарне обличчя і довгі коси. Я за-милувався її сукнею з жовтої тканини з великими круглими голубими плямами. Вона потисла руку Червоним Крилам і моїй мамі, сказавши, що рада їх бачити, потім узяла й мене за руку і вигукнула:

— О, так це Маленька Видра, майбутній ловець орлів?

Я дуже зрадів, що вона покликала нас у свій дім, і сказав їй про це, але більше не міг вимовити й слова. Я був спантеличений і наляканий: уперше в житті мені потисли руку. Вітаючись, білі завжди трясуть один одному руку; цей звичай мені видався дуже дивним.

Жінка-Птаха почастувала нас м’ясом, кавою, сухарями і патокою. Сухарі й патоку я їв уперше, те й те мені припало до смаку. Коли ми поїли, до кімнати зайшов Довге Волосся. Був він високий на зріст, кремезний, з довгим волоссям; ішов твердим кроком і голову тримав високо. Підійшовши до нас, він потис руку спочатку Червоним Крилам, потім моїй мамі і нарешті мені. З Швидким Бігуном він бачився раніше. Добре говорив нашою мовою: напевно, Жінка-Птаха навчила. Обернувшись до Швидкого Бігуна, він спитав:

— Так це і є твій небіж, Маленька Видра, про якого ти мені розповідав?

Потім він обернувся до мене.

— Я радий, що ми з тобою зустрілися. Твій дядько сказав, що ти хочеш стати ловцем орлів. Ти ще молодий для такої небезпечної роботи, але в твоїх жилах тече славна кров пікуні, а я помітив, що пікуні завжди домагаються того, чого хочуть. Чому ж ти не купиш собі рушницю? Я чув, що ти мрієш про неї.

— Авжеж, мені дуже хочеться мати рушницю, але шкурок у мене мало, тож нічим заплатити, — відповів я.

— Якщо я дам тобі зараз рушницю, скажи, ти заплатиш мені сорок шкурок за неї і п’ять за порох, коли в тебе будуть ці шкурки?

Я так зрадів, що не міг вимовити й слова. Нарешті, опанувавши себе, підняв руки до неба і вигукнув: