Джеймс Шульц - Ловець орлів

Уранці мама з бабусею привезли до пастки кілька в’язок вербових гілок, а наступного дня я пішов на полювання. Мені потрібна була принада для орлів. Я хотів убити вовка і зробити з нього опудало.

У цьому краї водилося чимало вовків, але мені ні разу не вдавалося наблизитись до них на відстань рушничного пострілу. Рано-вранці я залишив табір і спустився до стежки, протоптаної бізонами. Стежка петляла в яру і вела до річки. Зі східного боку в яру височіла скеля, я видерся на неї і причаївся за кущами. Я знав, що вовки завжди біжать слідом за стадами бізонів, тим паче що на курній стежці я розгледів відбитки вовчих лап.

— Бізони, спраглі бізони, ідіть на водопій до річки! Вовки, голодні вовки, біжіть слідом за бізонами! — шепотів я.

Чекати довелося недовго. Далеко в яру з’явилася хмара куряви. Яр був вузький, наче змія звивався, і стада я не бачив. Проте відразу збагнув, що то бізони йдуть до водопою. Я не зводив очей із хмари куряви. Нарешті показалися ватажки. Забачивши воду, вони побігли щодуху. Вітер дув мені в обличчя, пилюка сліпила очі. Темною лавиною стадо нестримно котилося схилом. Діставшись берега, бізони проштовхувалися наперед, щоб напитися якомога швидше.

Я прикипів очима до стежки. Насамкінець з’явилися старі бізони — самці, облізлі, з тупими рогами. Вони пленталися позаду, один із них кульгав. За ними, на відстані ста кроків, бігли один за одним семеро вовків, висолопивши язики, вкриті з ніг до голови пилюгою.

Коли вони минали скелю, я завив по-вовчому. Вони стали, нашорошивши вуха, не відаючи, звідки лине виття. Тоді я прицілився у ватажка і спустив курок. Бах! Вовк упав і задригався в пилюзі. Решта повернули назад і через хвилю зникли з очей. З громовим тупотом дременули бізони. Коли я спустився у яр, вовк лежав мертвий. Обережно я злупив шкуру, не відтинаючи ніг, поквапився додому. Я віддав шкуру Червоним Крилам, який обіцяв набити її травою.

Наступного дня старий знову поїхав зі мною до пастки. Ми довгенько там поморочилися, накриваючи яму гілками і травою; в дашку з одного краю ми лишили дірку, крізь яку я мав залазити до ями, а потім закладати її патиками. Щиро кажучи, працював тільки старий, я ж пособляв йому, підносячи вербове гілля, оберемки трави. З цікавістю стежив я, як він дбайливо споруджував дах, по кілька разів перекладаючи з місця на місце палиці. Коли він поклав останній оберемок трави, годі було розпізнати, де кінчається настил, а де починається лужок.

Старий звелів мені опуститися в яму й оглянути дах ізнизу. Я неабияк здивувався, побачивши, що настил над головою ріденький, як решето, і в широкі просвіти видно небо. Роздосадуваний цим, я виліз із ями.

— Я думав, що дах щільний, а він, виявляється, як решето, в дірках! — вигукнув я. — Його слід переробити. Якщо я заховаюся в цій пастці, орел, звичайно, мене помітить і полетить геть!

Старий засміявся і мовив:

— Я чекав, що ти це скажеш. А зараз підійди до самого краю пастки і подивися вниз.

Сказавши так, він просунув у дірку своє біле шкіряне покривало, а я, хоч як напружував зір, не бачив нічого, крім трави, що покривала настил.

— Що ж це означав? — здивувався я. — Нічого не розумію. Чому всі просвіти й дірки пропадають, якщо дивитися на них зверху?

Старий знову зареготав.

— Просвіти лишились, але ні ти, ні орел їх не побачите, бо нагорі світло, а в ямі напівтемрява. Якщо ти дивишся на дах ізнизу, світло проникає в усі шпарини, і можна розгледіти кожен патичок, кожен жмуток трави. Не забудь, що орел уночі, навіть смерком нічого не бачить; він любить сонце і яскраве денне світло. А зараз подай мені ковдру й поїдемо додому.

Я знову заліз у пастку, взяв ковдру і, задерши голову, побачив старого, який стояв на краю ями.

— Ти мене бачиш? — вигукнув я.

— Ні, звичайно, не бачу! — відповів він.

Я видряпався нагору. Тепер я був упевнений, що орел мене не побачить. І все-таки я не розумів, чому знизу настил здається дірявим, а зверху не видно жодного просвіту. Цілу дорогу я морочив собі цим голову.

Коли яма була готова, опудало вовка набите, я мусив чотири дні молитися — по одному дню на кожну сторону світу. Так чинять перед тим, як спуститися в пастку, усі ловці орлів. Я не знав цих молитов, але Червоні Крила навчив мене їх, а потім разом зі мною поїхав до лісу, де я приніс у жертву Сонцю пару гарних мокасинів.

Четвертого дня надвечір старий звелів поставити «вігвам потіння». Разом зі мною потів він сам, а також інші жерці Сонця. Всі ми співали священних пісень і молилися богам, щоб уберегли нас від орлиних пазурів і дзьоба, а Червоні Крила зняв усі покрови з Люльки Грому. Тоді, тримаючи Люльку Грому, я звернувся до Сонця з молитвою, попросив помочі також у Першого Крука.