Джеймс Шульц - Ловець орлів

Я послухався, пообрізував пазурі і поніс додому.

Ввечері Насітіма сказав мені, що в Огапіхоге, або Санта-Фе, як його називають іспанці, шкуру можна обміняти на рушницю. Через кілька днів, коли шкура висохла, ми понесли її в Огапіхоге. Я ще ні разу не був у пуебло білих людей, і все мене тут дивувало. Будинки були надто високі, на вулицях юрмився народ. Ми вийшли на майдан і розіслали на землі шкуру. Відразу нас оточили покупці.

Я виміняв шкуру на рушницю, барило пороху, мішечок куль, чотири коробки шапок і два гарні шарфи. Шарфи я подарував Келемані й Чоромані.

Через кілька днів мене покликали в ківу Людей Літа. Там зібралися всі члени Патуабу і кілька воїнів. Військовий вождь звернувся до мене з такими словами:

— Ти вбив великого ведмедя з довгими пазурами. Тепер ми знаємо, що ти хоробрий. Ось чому ми запрошуємо тебе до товариства воїнів. Але ти повинен присягнути, що будеш коритися військовому вождеві і, не шкодуючи життя, захищатимеш від ворогів жителів нашого пуебло та всі інші пуебло тева. Присягнися, що так чинитимеш!

— Перед образами Тих, Що Нагорі присягаюсь завжди так чинити!

Тоді головний шаман звелів мені стати на коліна і, благаючи богів зробити мене мужнім захисником народу тева, помазав мені обличчя і руки священною червоною фарбою.

Так я став членом товариства воїнів, і відтоді чимало тих, хто ненавидів мене або вдавав, що не помічає, почали привітно вітатися зі мною на вулиці чи в полі. Але Огота та інші члени клану Вогню зненавиділи мене ще дужче. Вони стверджували, що військовий вождь помилився, ввівши мене до товариства воїнів, а я, присягнувшись захищати тева, збрехав, оскільки я — навах — ніколи не воюватиму проти людей мого рідного племені.

І справді, клятва, яку я дав, бентежила мене. Я повинен був її додержати і знав, що додержу, коли настане час випробувань, але над усе не хотілося мені воювати з навахами. Я часто ходив до святилища на Чорному Плато [6] Чорне Плато, зусебіч оточене скелями, розкинулося за милю від пуебло Сан-Ільдефонсо. У тева є легенда, ніби колись тут у печері жив велетень із дружиною. Вони жерли малят, і їх убили Товас, боги війни. В XVII столітті тева відмовились коритися іспанцям і втекли на це плоскогір’я. Тут на них напав Дієго де Варгас зі своїми солдатами і в 1696 році зламав їхній опір. Але й досі індіанці Сан-Ільдефонсо ходять до святилища, спорудженого на Чорному Плато. (Прим. авт.) , щоб відгадати свою майбутню долю.

Невдовзі після того як ми зібрали на полях урожай кукурудзи, я повертався пізно ввечері з Чорного Плато. Було вже темно, коли я ступив на Південний майдан. Ураз хтось окликнув мене, з голосу я впізнав Поаню, охоронницю священної змії.

— Це ти, Вампіне? — запитала вона.

— Давно тебе очікую. Іди за мною.

Стара вдова, член Патуабу, ще ні разу не заговорила зі мною. Вона взагалі майже ні з ким у пуебло не розмовляла. Подейкували, що вона може скарати на смерть людину, яка прогнівить її.

Я розгубився і мовчав, а вона повторила:

— Іди за мною.

Мені було страшно, але я послухав, і вона привела мене до свого житла в провулку, де стояли будинки клану По (Вода). Я ніколи не бачив, щоб сюди хто-не-будь заходив, окрім неї. Навіть члени Патуабу не переступали порога її оселі. Тут жила священна змія. Часто я говорив, що мені кортить подивитися на неї, але зараз я думав про те, аби швидше піти звідси. Я зупинився і хотів сказати, що мене чекають удома, але не зміг вимовити й слова.

Вона знову повторила:

— Іди за мною.

Тремтячи від страху і ледве переводячи подих, я ввійшов у дім, а вона відгорнула важку шкуру, що затуляла дверний отвір, і спустила її.

Вогонь догоряв. Стара жінка розгребла попіл, роздмухала жар і підкинула дров. Я окинув поглядом низеньку вузьку кімнату й помітив у далекому кутку в дверях грати з вербових гілок. Бабуся перехопила мій погляд і, кинувши мені, мовила:

— Так. Там, за гратами, священна змія.

Не встигла вона сказати останнього слова, як змія підповзла до грат і звела голову. Я не повірив своїм очам — її голова була завбільшки як два моїх кулаки! Змія спиналася вище і вище, здавалося, вона обнюхує грати і шукає виходу. Зроду я не бачив такої товстої й довжелезної змії. Я мовчки дивився на неї, бабуся теж мовчала. Нарешті змія опустилася на долівку й поволі відповзла у темряву. Тільки тепер Поаню заговорила:

— Юначе, мало хто, крім членів Патуабу, бачив священну змію. Тебе я привела сюди й дозволила її побачити, бо ти здійснив великий подвиг — убив великого пазуристого. Ти хоробрий і зробиш мені послугу. Я знаю, ти добудеш те, що мені потрібно.