Джеймс Шульц - Ловець орлів

— Віддай їх мені! — попросив я. — Я покажу їх йому і скажу все, що я про нього думаю.

Я аж не тямився від гніву.

— Ні, він не повинен знати, що ми його вистежили. Ці мокасини я сховаю за пазуху, а коли ми повернемося в пуебло, віддам їх йому при свідках.

Коли ми підходили до табору, Кутова ще раз порадив мені мовчати і вдавати, буцімто ми нічого не знаємо.

Тетя чекав нас. Він уже підсмажив м’ясо, дістав із торби кукурудзяних коржиків і приніс води. Поки ми їли, Тетя без угаву торохтів. Ми ще зроду не бачили його таким веселим і балакучим. Я ледве стримувався, щоб не сказати йому: ми знаємо, чого ти веселий, що тебе так потішає!

Рано-вранці ми дісталися на просіку й побачили, що лосяча туша лежить не займана. На заході сонця ми знову подалися туди, але ведмедя не було, тільки хижі птахи кружляли над м’ясом. Тетя не міг приховати злої посмішки.

Сонце вже піднялося високо, коли наступного ранку ми знов зійшли на схил гори і, глянувши вниз, побачили, що шмат лося з’їдено. Тетя сердито насупився, ніяк не міг збагнути, чому запах схованих мокасинів не сполохав звіра. Кутова подивився на мене і засміявся. Мені ж було не до сміху — я весь похолов. Настала хвилина, коли я мав спуститися на просіку, сховатися за щитом і чекати на страшного звіра.

— Ну, зараз ми зійдемо туди й оглянемо тушу, — заявив Тетя.

— Ні! — вигукнув Кутова. — Хижак почує запах людини, якщо ми підійдемо до лося. Наш молодий мисливець сам спуститься вниз, а ми з тобою залишимося тут, на схилі гори.

Тетя не промовив більше ні слова. Взявши лук і чотири стріли, я почав спускатися вниз на просіку, а Кутова гукнув мені навздогін:

— Сміливіше, сину мій! Хай Ті, що тримають стежки наших життів захистять тебе!

Як мені хотілося, щоб до сховку було йти кілька годин, цілий день! Чим ближче я до нього підходив, тим важчими ставали мої кроки. Нарешті я причаївся за щитом і поглянув на вбитого лося, його задні ноги були обгризеш, і я зрозумів, що тільки здоровенний ведмідь може так багато з’їсти за одну ніч.

Сосновий щит був кроків зо два завдовжки, від землі густо оплетений, а вгорі з великими щілинами, крізь які я мав стріляти у ведмедя. Те, що в цього звіра поганий зір, усім відомо. Пазуристий не помітить мене, запевняв Кутова, якщо я підводитимусь повільно і тихо ладнатиму лук і стріли до пострілу.

День тягнувся неймовірно довго. Я сидів, стояв, лежав, знову стояв. Коли сонце хилилося до заходу, я підвівся на повен зріст і глянув пильно на просіку. Цілий день повівав західний вітер, надвечір повернув із півдня. На добре це чи на зле? Я не знав… Нарешті сонце сіло за Обсидіанову гору. Незабаром споночіє, не видно буде стріляти, отже, я прожив ще один день!

Я стояв, не відриваючи очей від туші лося. Враз південний вітерець доніс сморід, і я почув шурхіт трави. Я повернувся, глянув ліворуч і побачив пазуристого! Він ішов якраз повз мій сховок. Затамувавши дихання, я не дозволив собі навіть ворухнутися. Ведмідь прямував до туші, але несподівано став на півдорозі і потяг носом повітря, повернувшись до мене своєю здоровенною широкою спиною. Не тямлячи себе, я підняв лук, прицілився туди, де мало бути серце ведмедя і вистрілив. Забриніла тятива. Ведмідь приглушено заревів, припав до землі, потім обернувся й пішов на щит; задні ноги він волочив по траві. Мені не раз доводилося поціляти ось так у кроликів, і я збагнув, що сталося: я поранив ведмедеві хребет! Тепер звір був мені не страшний!

— Кутова! Кутова! Сюди! — загукав я, вискочивши з-за сховку.

Я підбіг до ведмедя, щоб добити пострілами збоку. Він силкувався повернутися до мене головою, але я встигав швидше і пустив йому в бік ще три стріли. Підібгавши під себе передні лапи, він тицьнувся мордою в траву. Прибіг Кутова.

— Ти вбив його! — вигукнув він.

Він обняв мене і притиснувся щокою до моєї щоки. В цей час підійшов Тетя, подивився на вбитого ведмедя, але не зронив ні слова.

Кутова повернувся до нього.

— Бачиш, Тетя, наш молодий мисливець витримав іспит. Ми йому не допомагали, він сам убив це страхіття. Ось воно! Ти можеш підтвердити, що ми не порушили правил полювання.

— Так, але це нечесно! — сказав Тетя. — Наваху допомагав талісман, а в Оготи не було талісмана! Ось чому переміг навах!

— Ти ж сам знаєш, якби він був боягузом, жоден талісман йому не допоміг би.

— І все-таки це нечесно, бо в Оготи не було талісмана, — повторив Тетя.