В училищі Нагорний уявляв Коргаєву Салму чимось таємничим і страшним, а тепер він щоразу з нетерпінням чекав повернення в базу. Здавалося б, тут, у Коргаєвій Салмі, нічого не змінювалося в житті матроса: він залишався на кораблі, жив, як і раніше, в кубрику, працював так само, як і в морі, дихав тим же вологим, просоленим морським повітрям, і все-таки тут, у базі, Нагорний більше відчував зв'язок з людьми і домівкою… Причиною цього було те виснажливе нездужання, що починалося у нього в морі, і, звичайно, пошта — маленька кімната за залізними дверима, яка пахла сургучем, штемпельною фарбою і фруктами, — тут довго, чекаючи повернення адресатів з моря, лежали посилки з дарунками півдня. На пошті Нагорний одержував до запитання листи з дому, голубі конверти від Світлани…
Коргаєва Салма за останні роки змінилася. Тут виросли великі красиві будинки. Клуб, хлібзавод, кілька невеличких, але дуже затишних вулиць, таких чистих, що незручно було кидати на бруківку сірник чи недокурок. Селище мальовничим амфітеатром спускалося до моря. По бухті діловито снували посильні катери й буксири.
Відпускаючи Нагорного на берег, капітан-лейтенант Футоров запитав:
— Як ви себе почуваєте?
— Добре, товаришу капітан-лейтенант, — відповів Нагорний, і на його обличчі з'явився вираз хлоп'ячої упертості.
Підтягнутий, наполегливий у досягненні своєї мети хлопець дедалі більше подобався замполіту.
На пірсі Нагорний ще почував себе так, ніби йшов по палубі корабля в час штормової негоди.
Вісім днів він був у плаванні. Море не жаліло матроса. Холодні північно-східні вітри обпікали його обличчя, набридлива мжичка заповзала за комір бушлата, важка з незвички матроська служба виснажувала, і все-таки Андрій відчував, що з кожного плавання повертається з новим усвідомленням своєї сили. Це наповнювало його почуттям перемоги, нехай і маленької, але все-таки перемоги.
Туман оповив селище. Назустріч Андрієві йшла жінка з веселим табунцем дітей. Він упізнав Футорових. Надія Григорівна і всі четверо дітей, найстаршому з них було років вісім, ішли на пірс зустрічати батька. Відступивши в замет, Нагорний привітався.
Сніг уже потемнів і став ніздрюватим, як завжди навесні. Чомусь спало на думку, що в цю пору в Москві вже продають привезені з півдня мімози.
«Чи будуть від Світлани листи? Скільки? Один, два, а може, і три?» — думав Нагорний і не зупиняючись проминув пошту. Йому так хотілося одержати голубі конверти, надписані знайомим дрібненьким, округлим почерком, що він навіть старався віддалити ці хвилини радості.
За парканом біля клубу стояла дбайливо закутана снігом молода горобина. Нагорний ніжно подивився на деревце — воно нагадало йому рідну підмосковну горобину…
…То було позаминулого року восени. Біля воєнкомату вже чекав автобус. Неквапливо поглядаючи на годинник і шелестячи опалим жовтим листям, Андрій ходив по алеї парку.
Світлана була схвильована й розгублена. Прощаючись, вона притягнула його до себе й поцілувала в губи. Цей перший поцілунок Андрій пам'ятає й досі. Тоді, коло хвіртки, він оглянувся і побачив дівчину з косинкою в безпорадно опущеній руці. І, наче гоячи біль першої розлуки, горобина поклала на його плече гілочку з гронами яскравих оранжевих ягід.
Туман рідшав. З бухти доносилося жалібне квиління чайок. Птахи ніби сперечалися з могутніми звуками рояля — трансляційний вузол клубу передавав урок гімнастики. Здавалося дивним, що саме в цей же день і час і в Москві, і в рідній Каширі, як і тут, у Заполяр'ї, звучать ті самі звуки рояля… Тільки тепер Нагорний зрозумів, що ще дуже рано, а пошта відкривається о десятій годині.
Він повільно пішов до старого причалу. Тут швартувались суховантажні баржі, буксири, катери «касатки», прозвані так за їхні високі морехідні якості.
Нагорний прихилився до штабеля колод. По той бік бухти у поріділому тумані височів силует «Завірюхи». Вузькі, неначе бійниці, порти фальшборту, гордовита форма носа, ледь скошена назад труба, весь його витягнутий довгий корпус навіть тут, біля стінки, був насторожений, могутнім і готовий до навального руху.
Можливо, уперше Нагорний подумав про те, що це його корабель, з яким він зв'язаний глибоким, вистражданим почуттям дружби.
Мороз дужчав, пробирався під шинель, ноги мерзли. Нагорний вирішив повернутись на корабель. Він ішов швидко і, піднімаючись по трапу, відчув, що повертається у свою домівку, де його чекає тепло затишного кубрика, знайомі шуми, запахи, а головне, люди — матроси, які разом з ним пізнають суворі закони моря.
Читать дальше