Микола Панов - В океані

Сергій Микитович зупинився біля сигнальної щогли — як завжди, зосереджений, трохи похмурий. Останнім часом мало говорив з Фроловим, хоч частенько заглядав у лазарет — провідати, як одужує старий друг. Але так виходило, що майже завжди зустрічав там Таню Ракитіну і ніяковів, втрачав дар мови, пробурмотівши кілька слів, розтривожений, спітнілий від хвилювання виходив з лазарету, повільно причиняючи за собою двері.

І тепер боцман звично хмурився, проте в очах була велика, затамована радість. Щасливо, раніше належного строку, закінчувався похід. І, стоячи поряд з північноморським дружком, Агєєв стримано посміхнувся у відповідь на широку посмішку Фролова.

— Добре як на душі, Сергію Микитовичу! Кінчаємо похід, знову в рідне Заполяр'я вступили.

Мічман коротко кивнув.

— А ви мене поздоровите скоро! Першим поздоровите — як старий бойовий друг.

— З тим, що у військовий флот переходиш знову? Як же, чув, радий.

— Та ні, Сергію Микитовичу, не тільки з цим. Пам'ятаєте, при нашій зустрічі на Балтиці ви правильно сказали: моряк не зозуля, міцне гніздо звити повинен. Я, нарешті, хорошу дівчину знайшов — на все життя подругу.

Фролов не помітив, як повернулось до нього здивоване обличчя друга, що стояв поряд, грізно піднялись світлі, як у тигра, очі. Він продовжував, весь під владою нового захоплення:

— Знаєте, — Ракитіну Таню! Оце дівчина! Ходила коло мене, ночей не спала… Вона й про вас так хороше говорить, дуже поважає вас, тільки боїться трохи. Сьогодні раптом зрозумів — люблю я її. Прийдемо в базу — весілля справимо.

Агєєв не відповідав. Фролов опустив бінокль. Побачив, що Сергій Микитович стис поручні своїми могутніми руками, не зводить очей з сірих, де-не-де спінених хвиль, що бігли здалека.

— Та ти що — вже говорив з нею? — дивно зміненим голосом спитав нарешті Агєєв.

— Поки що не говорив, але ж сказати недовго. У мене до неї така любов! А передо мною ще жодна дівчина не встояла.

Він тільки пізніше зрозумів, чому так весело, з таким полегшенням розреготався Агєєв. Дивився на мічмана здивовано — не так часто бачив, щоб сміявся старий друг.

— Ну-ну, йди кажи, — сказав жартівливо Агєєв. — Дивись тільки не помились у розрахунку.

— Чого це ви такі веселі? — спитав підозріливо Фролов. Він підняв бінокль.

— Ех, Сергію Микитовичу, даремно ви до дівчат такі байдужі. За вас кожна з радістю пішла б. Тільки цій справі більше уваги приділяти треба…

— А ви, товаришу сигнальник, замість сторонніх розмов краще б за морем уважно стежили, — раптом різко й холодно сказав Агєєв. — Чому не доповідаєте про щогли кораблів — по носу курсовий кут десять?

— Щогли праворуч десять градусів! — крикнув Фролов. Не встиг мічман договорити, а він уже сам помітив ледь проступаючі вістря над далеким рубчастим горизонтом. Тільки яструбині очі Агєєва, не озброєні біноклем, змогли розрізнити раніше за нього ці верхівки щогл.

— Щогли військового корабля. Крейсер. Іде курсом на нас! — дзвінко доповідав Фролов. — Силуети двох міноносців. Наші військові кораблі на горизонті.

— Наші кораблі. Крейсер і два міноносці, — підтвердив, вдивляючись, Сливін…

Стукаючи каблуками, мічман збіг з містка. «Чи не приревнував мене? — раптом подумав Фролов. — Та ні. З якої б речі?» Ніколи він не бачив, щоб Сергій Микитович гуляв або довго розмовляв з нею. Ніколи Агєєв не прохопився словом про своє почуття до Тані. Чому ж так грубо осадив? Природно — зробив зауваження по службі: «Справжній боцман — причепа і грубіян», згадалася жартівлива оцінка Кульбіна. «Ні, не можу на нього ображатися», не опускаючи бінокля, думав Фролов.

Агєєв пройшов на ют. Сама по собі рука потяглася в кишеню, вийняла різноколірну люлечку. Повільно набив люльку тютюном.

Вдалині велично пливла громада доку; вона здавалася зовсім нерухомою, тільки перед носовими торцями здіймалися піняві фонтани хвиль, що били в понтон. Біля тросів чорніли манюсінькі постаті вахтових. Сергій Микитович знав, що там стоять надійні люди: боцман Ромашкін, Мосін, Щербаков, інші матроси, яким він зумів, мабуть, передати дещо з свого багаторічного досвіду.

Все ясніше вимальовувався попереду горбатий силует Рибачого — нашої північноморської твердині, один погляд на яку підняв у душі вихор спогадів і почуттів. Усе виразніше виростали силуети кораблів. Чітко було видно обводи їх високих і струнких бортів, гармати з чохлах і торпедні апарати.

— Дивись ти, знову білі чайки навколо. А в дорозі вони якісь інші були, чорнокрилі, — долинув до Агєєва голос одного з вільних від вахти матросів.