Капітан першого рангу закінчив писати. Глянув на годинник. Вставши з-за столу, підійшов до дзеркала, почав прикріплювати до чорної парадної тужурки колодку з орденами іі медалями, то ледь подзвонювали.
Майор Людов сидів у глибокому кріслі, ввібравши голову в плечі, витягнувши худі ноги. Поряд з ним стояв Андросов. Він, як і Сливін, був у парадній тужурці, на його грудях блищала малинова й блакитна емаль орденів, кругла бронза медалей.
— Отже, виявляється, недосить було прекрасно провести підготовку до походу, щоб уникнути в дорозі деяких неприємних пригод, — сказав Людов.
— На жаль, це так, — відповів Сливін і глянув здивовано. — Дозвольте, майоре, я справді тільки-но подумав про це. Ви що — вмієте читати думки?
— До цього мені ще далеко, — м'яко посміхнувся Валентин Георгійович. — Просто я звернув увагу, як з хвилину тому ви захлопнули оцю книжку Амундсена «Моє життя», що лежала у вас на столі, і, спохмурнівши, відклали набік. Я пригадав ідеалістичне висловлювання знаменитого норвезького полярника про причини виникнення так званих пригод. Висловлювання, яке, природно, не може не викликати протесту з вашого боку, особливо після всього того, що сталося в цьому поході.
— Це правда, — погодився Сливін. — У такому поході будь-хто може втратити деякі ілюзії. Наприклад, ілюзії, що з закінченням відкритих воєнних дій закінчилася таємна війна фашизму проти нас. Ви чули, що сказав лоцман Олсен, коли покидав наш борт біля Гаммерфеста?
— Дякував вам за гостинність, здавалося, бентежився, що не міг запобігти аварії? — підказав Андросов. — Так, він міцно здружився з нами за цей похід. Не можна було без зворушення дивитись, як він ніс свою вахту на містку, навіть коли в ньому не було потреби.
— Ні, він сказав мені дещо більш характерне. Ця підступність з маяком перевернула його душу. Я нагадав йому народну норвезьку приказку: «Хто лягає спати з собаками — прокидається з блохами». Він відповів: «Тільки б нам позбутися собак, а блохи зникнуть самі по собі…» Старик настроєний войовниче, проте навряд чи дозволять йому відкрити рот. Справу на маяку, звичайно, замнуть…
— «Не спійманий — не злодій» — лейтмотив більшості буржуазних дипломатичних нот, — сказав Людов. — Оскільки тому суб'єктові вдалося втекти з маяка, все обійдеться тишком-нишком.
— Можливо, — сказав Сливін. Він знову глянув на годинник, склав і сунув у кишеню кілька списаних аркушиків. — Через п'ять хвилин звернуся по трансляції до особового складу у зв'язку із входом у вітчизняні води. Після цього, товаришу майор, сподіваюсь, ви не відмовитесь пообідати з нами… Юхиме Овдійовичу, підпишіть наказ…
— «Командирам доку, «Прончищева», «Пінгвіна», «Топаза», — читав Андросов рядки, написані розмашистим почерком Сливіна. — Поздоровляю особовий склад із входом у води дорогої Вітчизни. Начальник експедиції М. Сливін, начальник штабу С. Курнаков, заступник командира по політчастині…»
«Ю. Андросов» — акуратно вивів капітан третього рангу своїм дрібним, округлим почерком.
— До речі, Миколо Олександровичу, надійшла заява від Фролова, — сказав, випрямляючись, Андросов.
Він обережно вийняв четвертинку паперу, вручив начальникові експедиції.
— «Від колишнього червонофлотця Дмитра Івановича Фролова. Рапорт, — прочитав Сливін. — Цим рапортом прошу зарахувати мене в особовий склад наших Військово-Морських Сил. Як учасник Великої Вітчизняної війни і сигнальник першого класу хочу бути корисним у ще більшому зміцненні рідного флоту».
— Категорично! Що ж, підтримаємо, — сказав Сливін.
— До речі, треба вирішити нарешті, як бути з рапортом, який ще в базі подав мені старший матрос Жуков. Хороший моряк, але після того романа…
— Той роман послужить йому уроком на все життя. Я розмовляв із Жуковим, він тяжко переживає цю справу. — Андросов випрямився, одразу став нібито вищий і стрункіший. — Якщо командування визнає за можливе прийняти мою поруку за комсомольця Жукова..
— З вашою порукою, Юхиме Овдійовичу, навряд чи відмовлять йому в честі продовжувати службу на Військово-Морському Флоті, — з глибокою повагою сказав Сливін.
— Підзмінити? Збігай, одягнися тепліше. Бачиш, не дуже-то воно ласкаве, наше Баренцове море, — прокричав Фролов крізь вітер Жукову.
Жуков заперечливо хитнув головою. Він справді дуже замерз на різкому північному вітрі в своєму короткому, щільно застебнутому бушлаті. Але він невтомно, закляклими пальцями, притискав до очей важкий бінокль, вів ним по хвилях, по береговій лінії, по небу в своєму секторі спостереження.
Читать дальше