Петер Енґлунд - Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

Андресен належить саме до такої меншості: данець за мовою, підданий німецького імператора, проживає на старовинних данських землях на півдні Ютландії, які ось уже понад півстоліття знаходяться в межах німецької держави [29] Герцогства Шлезвіґг, Гольштейн і Лауенбурґ, як відомо, відійшли до Пруссії після датсько-німецької війни 1864 року (більш відомої в нашій країні як «останній подих скандинавізму»). Уже тоді там проживала значна кількість німецькомовного населення. .

У всіх країнах, де проживали значні за чисельністю національні меншини, люди свідомлювали, які проблеми у них можуть виникнути у воєнний час. Разом з тим ці проблеми вважалися компетенцією здебільшого поліції. Так уважали і в данськомовних областях Німеччини. Ледь на всіх стінах розвісили наказ про мобілізацію, як одразу ж були арештовані сотні данців, які потрапили під підозру. Одним з тих, кого схопили вночі й відвезли в закритому автомобілі, був батько Андресена [30] Як і істеричні пошуки шпигунів і зрадників, згасла і ця істерія, тим паче що насправді ж данськомовні піддані, на кшталт Андресена, покірливо стали під прапори своєї країни. Заарештовані, серед яких і його батько, були випущені на волю. Захопливе і влучне, засноване на особистому досвіді, зображення цієї істерії та шпигуноманії, що панувала в Німеччині в серпні 1914 року, можна знайти в есе Клари Юхансон «Військовополонені». . Такі настрої панували в перші тижні війни: радість на межі істерії, очікування навпіл зі страхом, переляк, що обернувся агресивністю. І звісно ж чутки, чутки, чутки.

Початок війни і для Андресена став сильним переживанням. Він щойно завершив свій рукопис «Книга про весну та юність». Це був розлогий прозаїчний опус про народне життя, природу і кохання (чи, радше, про юнацьке очікування кохання). І сам рукопис був оформлений у романтичному стилі – у блакитній обкладинці, прикрашений кольоровими віньєтками і рукописними заставками, – все виготовлено ним власноруч. Книга завершувалася словами: «Дзвін замовкає, за ним другий, третій; дзвони відлунали, їх голос дедалі слабкіший, і ось вони зовсім замовкли. Смерте, де твоя здобич? Пекло, де твоя перемога?» Тієї самої миті, коли він дописував останній рядок, до кімнати зайшов батько і повідомив йому про мобілізацію. Крестен поспіхом додав кілька слів у самому низу останньої білосніжної сторінки рукопису: «Господи, помилуй нас, хто знає, коли ми повернемося!»

Тепер Андресен уже сьомий тиждень ходить у німецькій формі. Коли його поселили в переповненій казармі Фленсбурґа, він дізнався, що їх спершу навчатимуть, а за чотири тижні пошлють до Франції. Тієї ж ночі він почув, як марширує озброєний батальйон, співаючи «Варту на Рейні». Потім тривали дні нескінченних тренувань під палючими променями сонця; погода стояла сліпуча. Андресену все вдавалося кращим, ніж він міг припускати. Звісно, в його роті мало данців, але все ж він не почувався вигнанцем. І, зрозуміло, в рядах молодшого командного складу існувала дідівщина, але офіцери суворо припиняли подібні явища. Найважче Андресену було звикнути до того, що навіть у вільний час всі тільки те й робили, що говорили «про війну та про війну», – і він уже почав звикати до думки про те, що попереду на них чекає тільки війна, хоча глибоко в душі йому все ж хотілося б її уникнути. Стріляє він влучно. З першої ж спроби вибив дві десятки і одну сімку.

Тим часом багато частин уже вирушали в похід, з піснями, назустріч невідомій долі. Те, що Андресен досі перебуває в казармі, пояснювалося таким банальним явищем, як брак солдатського спорядження, а також тим, що першими посилали добровольців. Оскільки хотів ухилитися, він не належав до цієї категорії. Коли рота вишикувалася, завершивши навчання, солдатам було поставлено це питання безпосередньо. На фронт потрібно терміново послати новий контингент. Хто хоче бути добровольцем?

Усі підвели руки, крім трьох. Одним з цих трьох був Андресен. Потім його запитали, чому він ухиляється від відправлення на фронт, але незабаром залишили в спокої. Разом з іншим данцем він побував у гостях у друга, і вони «з великим благоговінням» з’їли курку, що прислала мати Андресена. Увечері він занотує в своєму щоденнику:

Люди такі засліплені, що спокійно дають утягнути себе у війну, не зронивши ані сльозинки, не відчуваючи страху, та все ж ми знаємо, що на нас чекає справжнісіньке пекло. Однак у військовій формі серце б’ється не так, як воно хоче. Людина не схожа на себе, вона навряд чи залишається людиною, вона тепер – добре налагоджений автомат, що діє, не розмірковуючи. О Боже, тільки б людина знову змогла стати людиною!