Володимир В’ятрович - Україна. Історія з грифом «Секретно»

Проте продовжувала діяти Стрілецька рада офіцерів корпусу. Її очільник Євген Коновалець не збирався припиняти боротьби й шукав виходу з критичної ситуації. Він уже не вірив найвищому політичному керівництву визвольного руху – обидва українських уряди УНР та ЗУНР скомпрометували себе нездатністю порозумітися та надмірними сподіваннями на зовнішню допомогу. Ідею боротьби за соборну Україну їхні лідери відклали до кращих часів, укладаючи угоди з поляками коштом української території (Петлюра) чи намагаючись вести переговори з більшовиками (Петрушевич).

Євген Коновалець у 1920–1921 роках відчайдушно намагався створити новий військово-політичний центр, який міг би стати альтернативою попереднім. Його метою було об’єднати в боротьбі за соборну Україну представників усіх військових та політичних формацій. Тому він їздив по таборах українських військовополонених, проводив зустрічі зі старшинами Армії УНР та УГА, представниками українського політикуму, котрі опинилися у Празі, Відні, Варшаві.

Політичні обставини не сприяли реалізації задуму – тривала війна більшовицької Росії з Польщею. На боці останньої боролися її українські союзники на чолі з Петлюрою, які сподівалися в разі перемоги відновити українську державу бодай на частині української землі. Інша частина українців вважала головним ворогом саме поляків, які попереднього, 1919-го, року окупували Західноукраїнську Народну Республіку, і чекала їхньої поразки в цьому протистоянні.

Результат війни поклав край сподіванням одних і других – польсько-українські війська, які спочатку майже відвоювали Україну, згодом змушені були відступити аж під Варшаву. Більшовики, що мало не захопили польську столицю, також відступили, попередньо вщент зруйнувавши своєю жорстокою політикою сподівання на них жителів Західної України. Проте навіть цей крах не сприяв об’єднанню зусиль українців у подальшій боротьбі, яких і далі розділяло уявлення про головного ворога – поляків чи більшовиків.

Саме тоді, у другій половині 1920 року, творяться підпільні групи, що згодом об’єдналися в єдину Українську військову організацію. За однією з версій, її початок закладено безпосередньо Євгеном Коновальцем на засіданні Стрілецької ради у Празі в липні 1920 року. За іншою – організацію створила група старшин Січових стрільців (сотники Ярослав Чиж, Василь Кучабський, Михайло Матчак) та Української галицької армії у Львові незабаром після відступу більшовиків. Нове підпільне об’єднання називалося «Українська військова організація Воля». Його головною метою, як свідчить наказ № 1 з вересня того року (фактично перший документ, який засвідчує існування УВО), була боротьба проти польського панування в Галичині, тому й структура охоплювала саме цей терен. Зважаючи на це, організація спиралася на підтримку керівництва ЗУНР.

Історики сперечаються, наскільки пов’язаним із УВО на цьому етапі був Євген Коновалець. За такий зв’язок промовляє те, що її творили підпорядковані йому старшини, проти – те, що сам командир Січових стрільців тоді вважав важливішим продовжувати боротьбу на Наддніпрянській Україні, де тривали масові антибільшовицькі повстання. Коли його колеги розбудовують структури УВО в Галичині для боротьби проти поляків, Євген Коновалець намагається започаткувати діяльність підпільної організації в Києві. Для цього сюди наприкінці 1920 року відправлено сотника Івана Андруха, якого чекісти згодом називали правою рукою Коновальця. Згадки про його скерування до Києва можна знайти в багатьох авторів історії УВО. Натомість невідомим дотепер залишався той факт, що сюди прибув ще один соратник командира по корпусу Січових стрільців – Осип Думін.

Відтворити діяльність Андруха і Думіна в Києві надзвичайно важко через брак джерел. Перший, потрапивши в 1921 році до рук чекістів, практично нічого не розповів, а другий, хоча й зумів уникнути арешту і прожив ще багато років на еміграції, у спогадах ніколи не писав про київський період. Тож знову для відтворення невідомих сторінок нашої історії слід звернутися до документів чекістів. Саме з веденої ними справи «ЦУПКОМ» дізнаємося про створення УВО в Києві, у серці більшовицької армії – у Школі червоних старшин…

18 березня 1921 року більшовикам вдалося остаточно придушити Кронштадтське повстання, яке підняли моряки Балтійського флоту, донедавна – головна опора нової влади. Попри таку важливу перемогу, Ленін і його соратники знали: це ще не кінець, і можливості для нових повстань дуже великі. Особливо в Україні, де вогнище протесту не згасало з перших днів радянської окупації.