Володимир В’ятрович - Україна. Історія з грифом «Секретно»

Так закінчилося життя поета, революціонера та вічного бунтаря Григорія Чупринки. Але не закінчилася його легенда. Мине понад двадцять років, і чекісти знову змушені будуть воювати з «Чупринкою». Такий псевдонім обере для себе Роман Шухевич, Головний командир УПА, який боротиметься до своєї героїчної смерті у 42 роки.

P. S. У 1996 році Григорій Чупринка реабілітований рішенням Київської обласної прокуратури. Документ містить промовистий напис: «Довідка про реабілітацію Г. А. Чупринки нікому не надсилалася за відсутністю зацікавлених осіб».

Масовий національно-визвольний рух з участю сотень тисяч є завершальною стадією розвитку боротьби поневоленого народу за незалежність. Йому передують інші етапи, коли цей рух не настільки масштабний, а тому не настільки помітний. Часто все починається з невеликої групи людей, натхненних ідеєю визволення і готових померти за неї.

Нечисленна підпільна організація, сформована здебільшого колишніми військовиками, які протистоять окупаційній владі гучними актами терору, – так починали збройну боротьбу за незалежність поляки, ірландці, євреї, українці. Вони були далекими від політичних програм, їхньою ідеологією була незалежність, а головним засобом її досягнення вважали зброю. Як люди армії, вони творили чіткі ієрархічні структури з принципом єдиноначальності, адже підпільні умови не створювали можливостей для розвитку внутрішньоорганізаційної демократії.

Через десятки років мілітаризм, антидемократизм, революційний запал деякі науковці визначать як головні ознаки фашизму і намагатимуться накласти цей термін на підпільні визвольні організації. Напевно, члени цих об’єднань здивувалися б такому означенню, адже вважали себе лише солдатами, які продовжують війну за незалежність.

Зародком масового збройного руху 1940–1950-х років, який охопив велику частину України, була підпільна Українська військова організація – УВО. Її творцями стали старшини та вояки армій Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки.

Точну дату створення організації назвати неможливо – вона губиться десь у бурхливих подіях 1920–1921 років. І справді, на фоні глобальних змін того часу (підписання Симоном Петлюрою угоди з Польщею і зречення від західноукраїнських земель, спільний наступ та відступ польсько-українського війська, наступ та відступ більшовиків, що мало не захопили Варшави, врешті підписання Ризького договору між Польщею і Радянською Росією, яке поставило крапку на підтримці першою української справи) зустріч невеликої групи офіцерів, які вирішили продовжити боротьбу за незалежність, була непомітною. Тим паче, що, можливо, й не було однієї такої зустрічі чи однієї групи, а організація постала з кількох ініціатив, що згодом об’єдналися.

Творці Української військової організації. Нарада Стрілецької ради у Празі, липень 1920 р. Зліва направо сидять: сотник І. Андрух, полковник Є. Коновалець, сотник В. Кучабський; стоять: невідомий, сотник М. Матчак, сотник Я. Чиж

Українські вояки, які три роки зі зброєю в руках боролися за незалежність, опинилися в той час у скрутному становищі. Здавалося б, для них усе мало бути чітким і зрозумілим: є мета, є ворог, що стоїть на заваді її реалізації, має бути політичне керівництво, котре знає, як найкраще досягнути мети. Але саме останнього якраз і бракувало. Тож вояки Української галицької армії вважали себе зрадженими Петлюрою через його союз із Польщею, вояки Дієвої армії УНР вважали зрадниками галичан, які спочатку пішли на мир із військами Денікіна, а потім навіть із більшовиками.

Тому ідея боротьби за соборну (єдину) Україну, якої дотримувалися вояки корпусу Січових стрільців, виглядала нереальною. Але для цієї військової формації вона була основоположною: корпус складався в основному з галичан, що в роки Першої світової потрапили до російського полону, а згодом, після української революції, створили найбоєздатнішу частину Армії УНР. Вкриті славою минулих боїв, Січові стрільці на чолі з командиром Євгеном Коновальцем у час внутрішнього розбрату здавалися підозрілими як для земляків-галичан (бо не влилися в УГА, а діяли під командою Петлюри), так і для керівництва УНР, яке побоювалося втрати їхньої лояльності. Крім того, на кінець 1919 року вояки корпусу були вкрай перевтомленими нескінченними боями на фронтах, багато з них захворіло на тиф. Тому командування прийняло рішення про припинення існування цього підрозділу.