Дві лави схльоснулись у відкритому бою. Данько Гостомислович вибив одного татарина із сідла, зламав спис об щит іншого, але встиг рубанути його мечем. Третій спробував захиститися шаблею, але хіба шабля витримає удар справжнього меча? І голова татарина покотилася під копита коня. «Три є!» — радісно подумав Данько Гостомислович.
І в ту ж мить ворожа стріла влучила йому просто в груди. Болю Данько Гостомислович не відчув, але одразу стало важко дихати. Якийсь татарин поцілив йому мечем по шолому. У старого потемніло в очах, і він упав. Сірий ще пробував захистити тіло господаря від копит інших коней, та світло в очах славного воїна померкло…
* * *
— …Діду! Діду! — хтось обережно торсав Данька Гостомисловича за плече. Він повільно відкрив очі і побачив Левка.
— Йди геть, маро! — махнув рукою Данько Гостомислович. У грудях заболіло.
— Це не мара, діду. Це я, Левко.
— Левко?! Як ти… тут… опинився? — долаючи біль, запитав Данько Гостомислович.
— Втік. Щоправда, бабуся Світловида спіймала мене, як я сідлав коня, — почав розказувати Левко, перев'язуючи дідові рану. — Спочатку вилаяла мене добряче, а потім заплакала. «їдь, — каже, — весь ти в діда вдався, все'дно тебе не зупиниш». Ще й благословила на дорогу. Я пробрався до Києва, за вами їдучи. А там одягся по-половецьки і пішов до їхнього воєводи, Яруна. Він мене і взяв.
— Як бій… закінчився? — у душі старого воїна жевріла надія, що все обійшлося, що руські зупинили ворога, що прийшли на допомогу кияни… Та Левко убив і ту маленьку надію.
— Розбили нас, діду. Розвіяли, як сміття по степу. Хто не встиг утекти, того наїзники засікли своїми кривими мечами. Кияни закрилися возами, ще відбиваються, але надії жодної. Кляті таурмени взяли їх в облогу.
— А як ти… мене… знайшов?
— Як почався бій, половці разом із галичанами та волинцями дуже вдарили на татар. Ті мало не побігли. Та швидко удар наш ослаб. Половці перші не витримали і кинулися тікати. А коли тікали, зламали стрій чернігівців, що тільки підходили до бою. Я ж упав на землю і прикинувся мертвим. А вночі пішов шукати вас, батька та стрия Мирослава.
— І що?
— Батька я не знайшов. Сподіваюсь, що він живий та здоровий. А стрий Мирослав… Загинув. Від стріли. Просто в горло.
Данько Гостомислович застогнав. Від болю в грудях, що завдавала рана. Від болю в серці, що завдала почута звістка.
— Тихше, діду! — зашепотів Левко.
Поряд почулися чиїсь кроки. Левко розтанув у темряві, та кроки наближалися.
Данько Гостомислович на хвилю заплющив очі, а коли відкрив їх, то побачив біля себе татарина зі смолоскипом у правій руці. У лівій він тримав вуздечку, за яку вів невеликого кошлатого коня.
Татарин вишкірив свої зуби у посмішці і вштрикнув смолоскип поряд із Даньком Гостомисловичем. Потім дістав свій меч. Старий воїн застогнав і по-половецьки проказав:
— Не вбивай мене! Я князь! Я дам тобі відкуп!
Видно, що татарин зрозумів слово «відкуп», тому вишкірився ще більше. Він сховав меч, схилився над Даньком Гостомисловичем і почав шукати у того на грудях схований «відкуп».
Та тільки він поліз старому воїнові за пазуху, як Данько Гостомислович, долаючи біль, схопив його за зап'ястя. Татарин не злякався — він бачив, що цей урус геть слабий та зранений, щоб із ним боротися, — але здивувався. Потім його обличчя стало схожим на вишкірену вовчу морду. Він рвонув руки, щоб звільнитися від хватки русича, рвонув ще раз, сильніше, і… З горла його широкою рікою хлинула кров. Це Левко, стрибнувши вражині на спину, полоснув того засапожником [65] Засапожник — ніж, який носили за халявою чобота.
. Недаремно дід учив його!
— Коня! Коня лови! — пошепки наказав дід. Татарський кінь, пирхнувши, хотів кинутися в степ, та Левко вчасно схопив вуздечку.
— Тікати треба, Левку! Тікати на Русь! Поки вони не кинулися шукати свого воя!
— Так, діду.
Розділ 20
ТАТАРИ ЙДУТЬ НА РУСЬ
Якщо в царстві люди поневолені, вони не хоробрі й у бою з ворогами не сміливі; поневолена людина сорому не боїться і честі собі не добуває…
Сказання про Магмета-салтана
Вони пробиралися додому кружними шляхами. їхали вночі, вдень ховалися в балках. Багать не палили, щоб не видати себе, їли тільки черствого коржа, що ділили на двох. Одного разу їх мало не застукала татарська сторожа, яка їхала повз їхньої схованки, але вони встигли сховатися.
Читать дальше