– Ой, пане Кошовий, передмову говорите саме ви! – пурхнув той, пошукав, куди сісти, примостився на рипучому віденському стільці й вільною від кави рукою зняв капелюха, відкривши очам ярмулку, схожу на чернечу тонзуру. – Ми давно знаємо один про одного, що ділові люди. Тож я з діловою пропозицією.
– Навряд чи зараз зможу допомогти в справах. Але дякую за довіру. Кажіть.
Ковтнувши кави, Зінгер зиркнув на Шацького.
– Заважаю? – спитав Йозеф.
– Та будьте вже, куди від вас дітися. Я й забув, що ви, пане Шацький, причетні до всього у Львові.
– То колись, пане Зінгере, половина Львова знала Шацького, іншу половину знав він.
– Та не прибідняйтеся. Свій знаменитий ніс досі тримаєте по вітру.
– Ми тут обговорюємо ніс Шацького? – манера домовласника ходити колами дратувала Клима постійно.
– Все-все, перепрошую шановне панство, – Зінгер зробив ще ковток. – Нема в мене секретів. Я, ви знаєте, людина пряма. І кажу прямо: не маю зиску від пожильців.
Клим закашлявся, поперхнувшись димом.
– Нічого нового. Світ міняється – ви ні. Про те, що не є пожильцем вашої мрії, чую стільки, скільки орендую апартаменти.
– Ви заборгували мені багато.
– Коли є нагода, я все покриваю.
– Не все.
– Гаразд, частково. Що можу.
Обережно примостивши каву на коліні, Зінгер примостив капелюха на друге, витягнув з кишені пальта хустку, витер спітніле чоло.
– Дива трапляються, пане Кошовий. Весь цей час ви були чи не найгіршим моїм пожильцем. Згоден, так було не завжди. Ви переживали кращі часи, тоді надходження від вас ставали регулярними, я не нагадував вам, не набридав. Ви також не можете закинути, що я терпів тривалі затримки й виявляв небачену толерантність.
– Таку вже й небачену… Але гаразд, так. Згоден. До чого ви ведете?
– До дива, прошу пана. Виявляється, той, кого я вважав найгіршим, сьогодні чи не найкращий, найсумлінніший. Ви хоча б не забуваєте про борги й не так давно сплатили за те, що мали весною. Інші ваші сусіди саботують. Частина, як ви знаєте, розбіглася ще на початку війни. Ті, хто лишився, тепер втратили службу, поволі розпродали все й залишки хочуть витратити, тікаючи до Відня, Парижа, Берліна, Праги, хто куди.
– Не від гарного життя.
– Я не дорікаю, пане Кошовий. Бо сам хочу тікати. Назвав би це від’їздом, зміною місця, еміграцією… Та давайте вже говорити, як є.
Кошовий і Шацький перезирнулися.
– То матимемо іншого домовласника?
– О! – Зінгер багатозначно підніс пальця вгору, одним ковтком допив каву. – Про це я й хочу поговорити.
– До чого тут я? Хочете продати мені вашу справу?
– Ви не купите, – гмикнув Зінгер. – Але маєте всі можливості допомогти мені знайти гарного покупця.
Шацький поцмокав губами, та промовчав.
– Звідки я вам його візьму? – щиро здивувався Клим. – Я не фокусник, не витягатиму живого кроля з порожнього циліндра. Ви взагалі перебільшуєте мої дуже скромні можливості.
– Отут буду сперечатися, – Зінгер знову витер лице й лоба. – У Львові тільки й чути про неабияку активність вашої української громади. У вас гарні стосунки з усіма гілками влади. Та ви й не від того, аби цю владу перебрати, бодай частину. Тож вплив маєте. Де вплив, там вигідні знайомства. Невже ніхто не захоче отримати прибутковий будинок у центральній частині Львова?
– Ви ж щойно сказали – прибутків там нема.
– Та будуть! – вигукнув Зінгер. – Мудра людина мала б відчути свою вигоду! Війна йде до кінця, пане Кошовий! Я ж читаю в газетах про мирні угоди! Всі почали домовлятися з усіма! Львів за таких умов скоро поверне собі статус, який мав. А то й підвищить його!
– Ваші б слова та Бог почув, – гмикнув Клим. – Але чому ж, коли перспективи блискучі, ви не хочете дочекатися благословенних часів?
– Пані Зінгерова хворіє, – просто відповів він. – Хочу вивезти її звідси на лікування. Подалі від тутешніх злиднів. Для цього, самі знаєте, потрібні гроші. Чималі.
– Чималих ви зараз не отримаєте.
– Згоден на будь-які! – тут же вигукнув він. – Звісно, в розумних межах, бо я не пляцки продаю. Пане Кошовий, ви ж раніше в цій конторі залагоджували такі справи. Маєте досвід та знайомства. Візьміться за це, знайдіть мені покупця! Не братиму з вас грошей, покладу комісійне. Не велике, але для нашого часу й те добре. Згодні?
– Звісно, – Клим не придумав, як відповісти, тому змушений був погодитись.
– Отже, по руках!
Задоволений Зінгер підвівся, тримаючи філіжанку в правиці, капелюха – лівицею. Акуратно поставив чашечку на підвіконня поруч із тацею, розвернувся до Йозефа:
Читать дальше